Глава 13

На мить, я завмерла. Це було так неочікувано. Я не знала, що зробити і як відповісти. Правда в тому, що я хотіла його поцілувати. Справді хотіла.

Але зараз у нас все так чудово. Якщо це все зіпсує? Поверне мої страхи, поверне напруження. Я боюся втратити оцю ідилію між нами.

А він чекав. Все так же сміявся вустами, але погляд став іншим. Я ще не могла зрозуміти, що він означав. А втім, добре розуміла ситуацію. Я все ще подобалася йому і, попри цю дружбу, він хотів більшого.

Назар повернув до мене щоку і торкнувся її пальцем.

— Що? Знову ні? — засміявся він.

— Ну, ходи вже. Ходи, — весело відповіла я і ніжно поцілувала хлопця.

— Що, справді? — здивувався він і поглянув на мене, а я знизала плечима. Мовляв: "Та, будь ласка". — Я це запам'ятаю.

— Ця функція діє не більше одного разу на день, — попередила я.

— Мені вистачить, — усміхнулася я.

— Надворі холодно. Треба висушити волосся, — мовив красунчик.

Слід було вже давно йти на роботу, але ми сиділи в ванній і сміялися, дивлячись одне одному в очі. І була в цьому якась магія.

Назар торкнувся мого мокрого пасма, що приклеївся до чола, і легенько забрав його. Від цього легкого руху я відчула особливе тепло і холодець, що пронісся тілом і затримався на попереку.

Я ж увімкнула фен і направила його на хлопця. Ми знову засміялися.

Сьогодні ми реально запізнилися на роботи, бо довелося перевдягатися, знову наносити макіяж, їхати. А проте настрій був прекрасним.

Назар підвіз мене до храму і поїхав до себе. Я ж поспішила до колег. Гадала, тоналка мала б прикрити мою гулю, але не тут то було. Замість "привіт" я почула сьогодні:

— Що це в тебе таке?

— Та нічого, — відмахнулася я. — Я запізнилася. Вибачте. Зараз перевдягнуся і почну роботу.

— Він тебе вдарив? — крок за кроком пішов за мною Андрій.

— Що? Ні! — вигукнула я. — Мене ніхто не бив.

— А що ж це тоді? — ніяк не міг вгамуватися він, тим самим не відпускаючи мене в перевдягалку.

— Вдарилася, — м'яко відповіла я. — Зранку я ще та розтяпа.

— Ага, звісно, — Андрій явно не повірив. — Лише не треба вигороджувати його! Анжелко, послухай мене вкрай уважно: жінки часом зустрічаються з домашнім насильством, але про це не треба мовчати. В цьому немає нічого, чого треба соромитися. Тобі потрібна допомога. Запам'ятай, ніхто не повинен і навіть торкнутися тебе, якщо ти не хочеш цього. Не те, що вдарити. Скажи мені чесно: він змушує тебе до інтиму?

— Що? — я слухала все це в якійсь прострації. Невже я схожа на жінку, яка терпить таке до себе ставлення і захищає свого кривдника? Хоча... якоюсь мірою, певно, що так. Адже Павла я захищала, хоч він і поводився негідно. Але ніколи знову.

— Не соромся. Я твій друг, — поклавши руки на мої плечі і стиснувши їх в заспокійливому жесті, спитав чоловік.

— Що ти собі вигадав? — врешті вигукнула я. — Він ні до чого мене не примушує! І не б'є! Тобі, звісно, дякую за підтримку, але я справді вдарилася сама до шафки на кухні. І мене ніхто не ображає.

— О, ну чудово, — він всміхнувся і відійшов. — Але в разі чого, ти не сама, Анжелко. Пам'ятай це. Я завжди поруч.

Певно, я мала б насторожитися таким ставленням Андрія. Можливо, його наміри теж не такі дружні, як здавалися спершу. Але я не стала про це думати.

Перевдягнувшись у робочий комбінезон та зв'язавши волосся, я поспішила до колег.

— Починаємо малювати стелю ось тут, — командував Андрій. — Розбиваємося на пари, щоб один міг підстрахувати або допомогти на висоті іншому. Я з Анжелікою.

І це теж мене не здивувало. Я дуже зраділа, бо кожного дня вчилася в Андрія чомусь новому.

День минув шалено цікаво і швидко. Я навіть забула, що пообіцяла Назару повернутися до початку фільму.

Коли ж я прийшла додому, побачила свого сусіда на кухні. Він сидів біля двох чашечок охолодженої кави і попкорну та клацав щось у своєму телефоні.

— Привіт, — тихо мовила я. — Як день минув?

— Норм, — відповів він, звівши на мене важкий погляд своїх бездонних очей. А потім став розігрівати вечерю.

— Ми тебе не дочекалися, тож повечеряєш сама.

— Вибач. Я мала прийти раніше, але затрималася на роботі. Ми вже стелю почали розписувати, — стало трохи ніяково. Я ж знала, що просто забула.

— Та нічого. Все добре, — Назар махнув рукою. — Байдуже.

— А що там фільм? Будемо дивитися?

— Він вже закінчується, але ти можеш ще увімкнути, — підсуваючи до мене розігріту тарілку макаронів з м'ясом, промовив він.

— А ти ж?

— Мені щойно зателефонували, що треба на завтра підготувати папери. Я ось дивлюся, мені на вайбер скинули скани. Піду попрацюю в себе в кімнаті, — Назар всміхнувся мені. — Смачного.

— Дякую, — я провела його сумним поглядом.

Після вечері вирішила зайнятися прибиранням і приготувати кілька страв, щоб знову вистачило на пару днів. Вирішила цього разу спекти піцу, м'ясо по-французьки, зварити плов і борщ. Поставимо в холодильник і матимемо великий вибір готової їжі.

Тітка Тая сьогодні була вдома, то ж вона прийшла до мене, щоб мені не було нудно, й розважала історіями зі своєї молодості, затягнувшись сигаретою.

— Ви що? Вам же не можна! — вигукнула я.

— Дурниці! — безтурботно махнула рукою тітка. — Я рідко.

Через дим довелося відкрити вікно, але й не допомогло. Я ненавиділа сигарети і не розуміла людей, які їх курять. Благо, що Назар теж не мав такої поганої звички.

До слова, сам Назар прийшов вже тоді, коли доварювався борщ і допікалося м'ясо. Аромати линули настільки чарівні, що можна було язика проковтнути.

— Що тут відбувається? — весело спитав він, зайшовши на кухню. Тітка Тая, підстрибнувши, хутко сховала сигарету в вазон з квітами.

— Наша чарівниця чаклує, — прощебетала вона.

— Ви що, курили? — прокричав чоловік, буквально вражений побаченим.

— Ні, це з духовки, — з найбільш чесним виразом обличчя мовила тітка.