Глава 12

Коли ми зранку йшли на свої роботи, наша невгамовна бабуся спала після бурхливої нічки, тож черги у ванну такої страшної в нас вже не було.

— О котрій вона прийшла? — швидко готуючи тости з маслом для нас на сніданок, спитала в Назара.

— О третій. І не прийшла, а зателефонувала мені, щоб забрав її. В житті не здогадаєшся звідки.

— І звідки ж? — це вже було цікаво, а мій сусід по квартирі виглядав стомленим і не виспаним.

— З нічного клубу на іншому кінці міста, — вигукнув він, а я голосно засміялася.

— Оце то новина! Ай так тьотя Тая!

— Ага, було б чому радіти. Поки вона в свої шістдесят з гаком молодість згадує, а тоді відсипляється вдень, я не сплю вночі, а зранку на роботу шурую, — буркнув юнак. Настрій у нього був не дуже. Певно, таки справді не виспався, а день на нього чекав важкий, тому й злився на тітоньку. Я ж нею захоплювалася.

— Ну, чого ти? В твоєму віці не спати вночі і йти на роботу — звична річ, а те, що вона досі спрагла розваг — вже подвиг, — я всміхнулася і подала чоловіку тарілку з бутиками. — Твій сніданок.

— Дякую, — він взяв бутик, доклав туди ще абрикосового варення і сів на стілець переді мною. — Це якби я не спав через тебе, тоді так. Але якщо через шістдесятирічну мадаму, то вже вибачте. Краще б виспався.

— Ти зануда. Краще б порадів за неї. Чи вставати серед ночі, аби міряти бабці тиск і чекати швидку тобі подобалося б більше?

— Може й так, — примирливо усміхнувся він.

— А я знаю, чого ти бісишся. Тобі заздрісно, що в твоєї тітки яскравіше життя, ніж в тебе, — відколи ми стали друзями, мені було дуже легко й цікаво з ним. Ніби я більше не хвилювалася, що він опиниться Павлом номер два. Ніби він ставав для мене безпечнішим. А від того я щиро насолоджувалася нашим спілкуванням. І поволі розуміла, що ця людина займає дуже особливе місце в моєму серці.

— Ах ти ж! — засміявся юрист і удав, що хоче запустити в мене варенням з ложечки.

— Ти цього не зробиш! — дзвінко заявила я.

— Я б на твоєму місці не переоцінював мої людські якості. Ти мені відмовила, тож цілком можливо я давно чекаю можливості помститися, — засміявся він. Дивно, але тепер ми говорили про наше минуле легко, без тіні колишніх образ і недомовленостей.

— Я давно підозрювала, що ти дуже мстива і підступна людина. Ти мене вислідив, шантажував Таїсу, щоб вона прийняла тебе за свого племінника і тепер насолоджуєшся тим, що можеш мене придушити будь-якої миті, — жартома припустила я і трохи подалася до Назара вперед, спершись ліктями на стільницю. Він все ще погрожував мені ложкою.

— А я все чекаю, коли ти здогадаєшся? — засміявся він.

— Але прибери свою холодну зброю, в мене алергія на абрикоси, я можу померти від однієї краплинки варення, що потрапить на шкіру, — засміялася я.

Саме цієї миті в коридорі гучно скрикнула тітка. Здається, вона розмовляла телефоном. Я підстрибнула і зойкнула, щиро злякавшись, а Назар, весело засміявшись, саме в цю мить збирався кинути в мене варенням, але щось пішло не так і замість того він кинув в мене самою ложкою, потрапивши просто в лоба.

— Ого, — прокоментувала побачене тітка, що саме з'явилася в дверях.

Ложка впала на стіл, я зойкнула знову, але вже приглушено, а Назар, замість того, щоб побиватися, шалено розреготався.

— Ой, вибач, — лише й зміг сказати він і пальцем забрав з мого чола варення, що прилипло.

— Ти знущаєшся, чи що? — мені хотілося і плакати, і сміятися водночас. Щось середнє між цим я й робила. Назар же реготав, як кінь. І ця вся дурна кумедна ситуація нас ще більше зближувала.

— Це тобі помста за мій ніс, — ледь вимовив він.

— Але ж я не навмисно!

— І я теж! Присягаюся!

— Шкода вас переривати, але вам обом вже час виходити з дому, бо запізнитесь, — повернула нас тітка Тая до реальності.

— Тобі треба вмитися. Ходімо. Голова не крутиться? — він довів мене до ванної кімнати і допомагав змити з обличчя варення. В мене в голові лунали церковні дзвони від удару, тож я прийняла цю допомогу. Даремно. Разом з абрикосами Назар змив і більшість косметики. Вирішивши помститися за свій зіпсований макіяж, я взяла розсіювач води (чи як воно там правильно називається, бо я завжди казала "шланг") і направила його на хлопця.

Не зважаючи на те, що він вже був готовим до виходу з дому, а тепер доведеться перевдягатися, Назар весело сміявся і намагався вихопити той самий шланг з моїх рук. В результаті тієї забави ми обоє були мокрими з голови до ніг, порвали пупи від сміху, а в мене на чолі миттєво росла гуля.

— От і ти мені скажи: ти нормальна? Тепер змінити одяг треба, — беззлобно мовив юнак.

— Ти перший почав! — огризнулася я.

— Яка різниця? Одвічно казати слово "ні" на все навколо, то твоя прерогатива, — всміхнувся він.

— А я змінюю свої погляди і звички, — відрізала на те.

— О, навіть так? То ти тепер завжди казатимеш "так"? — він граційно вигнув брову і весело всміхнувся.

— Я такого не казала.

— От бачиш?

— Ну, не прямо завжди. Але більше, — виправилася.

— Перевіримо, — підморгнув він. — Можна тебе підвезти до роботи?

— Так, — засміялася я.

— Ого, нічого собі, — здивувався він.

— Через тебе в мене поранення. Ти тепер просто зобов'язаний мене підвезти, — швидко додала я.

— Окей. Тоді ще одне питання.

— Ну? — ми давно спізнювалися, але це було так мило. В мокрій сорочці, що прилипала до рельєфних грудей, Назар був неймовірним. Моє бідолашне серце сьогодні ризикувало схопити тахікардію.

— Поцілуєш мене? — враз спитав він.