Глава 10

Анжеліка

Жити з Назаром в одній квартирі було нелегко. Точніше спершу було нелегко.

Я дуже хвилювалася через те, що Назар поводиться зі мною дуже неприязно. Мені це дуже засмучувало і лякало. Фактично я старалася навіть затриматися на роботі, аби лише звести до мінімуму наше спілкування вдома. Жити з людиною під одним дахом передбачає ряд моментів, коли не спілкуватися не вийде взагалі. Ми раз у раз зіштовхувалися перед туалетом або ванною кімнатою особливо вранці, коли обоє поспішали на роботу. Нам доводилося сидіти за одним столом і навіть в часи відсутності когось одного з нас, інший все одно повсякчас помічав залишені речі, і це напружувало. Ну, принаймні мене точно напружувало. Забути про те, що скоро прийде Назар і знову кидатиме на мене ображені погляди і колючі зауваження, я не могла. А коли намагалася, поглядом знаходила щось, що належало йому, і знову нервувала.

Я жадала примирення. Але вибачення не допомагали.

Тоді, користуючись тим, що постійно ходжу до храму, я вирішила помолитися перед іконами і взяти благословіння в святого отця Сергія. Він здавався дуже мудрою людиною і мені хотілося почути його пораду, яка розвіяла б хмари над моєю головою і дозволила мені знайти шлях. 

Отець не засуджував мене за мої вчинки, коли я повідала йому свою печаль, і порадив перепросити знову й простягнути руку дружби, давши обіцянку собі й Назару більше не чинити так.

Однак, мої веселі невгамовні колеги щось побачили, щось почули і щось вигадали. Вже вдень нашим колективом ходила легенда про те, що я наче б то живу з хлопцем, але він мене ображає. Як лише вигадали таке?

— Ви нічого не розумієте! А якби й все було так, як ви кажете, вас це все одно не обходило б! — відрізала я, хоч ображатися на друзів навіть не збиралася. 

— Ми між іншим в церкві, а ви пліткуєте! Як не соромно? — весело насварив їх Андрій, неочікувано вступившись за мене. Він був дуже талановитим юнаком, що працював більше за інших і з дуже великою любов'ю ставився до свого покликання. Я чула, раніше він навчався на курсах живопису в Лондоні, а ще створив власну колекцію пейзажів столиць різних країн світу. І це все встиг лише до двадцяти семи. Це вражаюче!

— О, дякую, — всміхнулася я, отримавши таку ж усмішку від колеги.

— Не зважай на них, Анжелко. То твоя справа. Краще слідкуй за своїм пензлем, — безтурботно відповів він. 

Андрій малював першокласно і я мимоволі вражалася тим, наскільки вправний він. Усі ж бо інші колеги теж були видатними, але я не вважала себе на нижчому від них рівні. А ось цей юнак був точно талановитішим за мене. Заздрила білою заздрістю.

Сьогодні мені випало малювати з Андрієм однакові візерунки на паралельних стінах на відстані п'яти метрів над землею. Слава Богу, що висоти я не боюся, бо малювати стелю точно не змогла б, а нас ще й це чекає.

Однак, у той час, коли я виводила тільки початок композиції, стоючи на величезній драбині і хвилюючись, щоб не впасти, мій напарник (якщо так, звісно, можна сказати) вже майже завершував малюнок, хоч почали ми разом. Кожен його мазок був таким довершеним і рівним, що замість того, аби продовжувати свою роботу, я зупинилася і слідкувала за ним, щоб зачерпнути порцію нових знань.

— Що таке? — помітивши мою цікавість, спитав він.

— Як ти можеш так швидко і так гарно працювати? Це дивовижно! — вигукнула я.

— Не знаю, — всміхнувся хлопець і знизав плечима. — Просто беру й малюю. О, до речі, ти вже здогадалася, як легше виконати оцей градієнт, що зараз тобі його намалювати треба?

— Ну... — чесно кажучи, я навіть розгубилася, бо такого складного переходу кольорів ще не виконувала.

— Можна тобі допомогти? — всміхнувся він.

— Буду вдячна, — озвалася я, а Андрій одразу поспішив спуститися зі своєї драбини й піднятися на мою. Місця тут було в волю, то ж ми могли з легкістю вміститися двоє. 

— Дивись, все просто. Все, як у звичайному градієнті, лише кольорів слід накласти значно більше. Слідкуй за мною, — спершу він показував і роз'яснював, а потім, легко взявши мою руку, допомагав малювати. — Ти дуже напружена. Розслабся і довірся пензлеві. Він сам малює, а ти лише тримаєш його.

Це мені було знайомо. Я завжди казала, що насправді я не складаю історії, це роблять мої герої, а я лише записую те, що почую від них. Але коли це промовив Андрій, я відчула, як шкірою пробіг морозець. Це була особлива мить. Приємно, коли хтось з тобою на одній хвилі.

Загалом цей день був чудовим.

— Як так сталося, що ти в двадцять сім років вже стільки встигнув подорожувати і малювати? — здивовано питала я, коли ми вже збиралися додому. Знову й не помітили, як стемніло. У нас був дуже працелюбний колектив.

— У мене предки багаті. Їх бабки мені допомогли здійснити мрію, — чесно кажучи, я була шокована, бо чомусь навіть не уявляла, що він з багатої родини. Вдягався завжди в звичайний одяг і не хвалився пустими понтами. Спілкувався нормально з усіма. Коротше, я дуже здивувалася.

— Я уявляла мажорів іншими, — так і сказала йому, викликавши сміх у хлопця.

— Ну, я дивний мажор. Подорожі і живопис — вся пристрасть мого життя.

— Хотіла б і я так жити, — замріяно промовила.

— Тобі так не можна. Мені одному дозволено. Я ж мажор, — одразу парирував він, а тепер засміялася я. — Ти супер! — приємний несподіваний комплімент.

— О, дякую. До завтра, Андрію.

— До завтра, Анжелко! — весело відповів він і поспішив разом з іншими, я ж відправилася в протилежний бік. Холод сковував мене. Настрій геть зник, бо погода була жахливою, а мені ще так довго добиратися додому. Однак, щойно я побачила Назара, що чекав на мене біля храму, забула про все на світі.

Він знову сердився і дуже явно ревнував, а це було так мило і натякало мені на те, що я зможу налагодити з ним відносини. Вирішила дослухатися до порад отця і запропонувати мир. А ще від себе додала про дружбу.