Глава 9

Назар

Я розумів, що вчинив правильно. Проганяти її одну на вулицю не хотілося. Хоч я й був ображеним та злим, в глибині її очей тоді, коли вона збиралася піти від тітки Таї, була така безпросвітна туга й відчай, що я не міг залишатися байдужим. На мить, і сам згадав, що таке біль душі. Вона була в розпачі. Хоч знову обрала шлях втечі, сумнівалася і сама не знала, як їй бути. Я повівся, як дорослий чоловік. Принаймні, вірив у це.

Але тепер доводилося боротися з наслідками, а це — значно складніше. Хоч що там хто б не казав, але попри свою образу я ще не зміг ненавидіти її. Мене не дратувало те, що бачив її тепер щоранку. Швидше, мені навпаки це подобалося, хоч я й старанно намагався це приховати.

В мене взагалі дуже скверний характер. Щиро злитися можу лише тоді, коли далеко від об'єкта злості і не бачу його. Коли ж він близько, коли ж дорогий мені, ображатися так не виходить. Саме тому Катька й робила все, що їй заманеться, думаючи, що я покірно терпітиму. Та всьому є межі. Відмовившись від коханої, я поранив своє серце сильніше, ніж все, що вона сама зробила мені. Тоді я став остерігатися таких жінок.

Але Анжеліка була іншою. Я відчував це. І, можливо, тому не міг викинути її з голови, хоч бачив, що це не взаємно.

Сьогодні прокинувся від ненависної мелодії будильника. Було потрібно вставати й збиратися на роботу. Шеф, мов навмисно, підкидав мені безліч справ, аби лише відтягнути мій від'їзд з Києва.

Точніше, я щиро вірив, що впораюся за тиждень, але, коли прийшов в понеділок в офіс і побачив масштаб моєї місії, зрозумів, що я сильно переоцінив свої здібності. Я хоч і хороший юрист, але навіть найкращому неможливо вирішити всю паперову тяганину, якщо вона вже триває два місяці і нам обіцяють позов до суду. Одним словом, накрутив мій попередник добряче. А шеф мені ще й інші справи підкинув, в тому числі ще й навчати молодого працівника. І я б з радістю відмовився, але той новачок — племінник власника фірми, тож вибір у мене невеликий.

Позіхнувши, повільно піднявся з ліжка й застелив його за собою, а тоді, хутко вдягнувши футболку й шорти, вийшов з кімнати. В тітки на кухні була бігова доріжка, тож я збирався трохи позайматися. Хвилин п'ятнадцять в мене ще точно було. Зазвичай я люблю бігати в парку, але сьогодні цілу ніч лив дощ. Він і досі не припинив й на хвилину. Опале жовте листя топилось в болоті, а місто накрив осінній похмурий туман, сизий-сизий, мов дим.

З думками про тренажер, направився на кухню, але не дійшов. Двері кімнати Анжеліки так різко відчинилися, що вдарили мене просто в фейс. Я зойкнув і відхитнувся, а сама дівчина, зрозумівши, що натворила, кинулася до мене.

— Обережніше! — буркнув я, тримаючись за носа.

— Ой, вибач! Прошу, вибач. Я ненароком! — прощебетала вона. — Чекай, треба лід прикласти. Щоб кровотечі не було. Чекай, я зараз... Ні, не чекай. Холи на кухню. Боже! Яка ж я розтяпа! Як соромно! Дуже боляче?

В нічних шортах, які ледь прикривали трусики, і атласній блузці смарагдового кольору, в якій явно збиралася на роботу, з волоссям, ще мокрим з ванної, дівчина виглядала дуже кумедно. Настільки, що я навіть не міг на неї сердитися. А проте, коли вона всадовила мене на стільчик і побігла шукати лід в морозилці, я не показував, що слідкую за нею. 

— Ти, мов вихор, — роздратовано буркнув я, бо обрав стратегію холоду й віддаленості, інакше знову почав би залицятися, а так принижувати себе не збирався.

— Ну, пробач! — так щиро проскиглила вона. Це було навіть мило. — Я ж не хотіла.

Краще б так вибачалася, коли серце розбила. Ніс то зможе зажити.

Приклавши лід до мого обличчя, вона винувато закусила вуста і зморщила носика. 

— Нормально. Житиму, — забираючи лід в неї, промовив я. Хай вже йде перевдягається, бо не треба тут переді мною отак ходити. — Ти поспішаєш, здається?

— Бісівщина! Точно! — оживилася вона, бо ще б три дні стояла тут. — Все, одужуй! — по-діловому заявила вона і побігла геть. Я лише всміхнувся.

— Ненароком ніс розбила... ненароком серце вкрала... все в неї ненароком, — пробубнів до себе і пішов в душ. Бігова доріжка сьогодні вже відклалася.

***

Кажуть, як день розпочнеш, так його й проведеш. Я з цим цілком згодний.  Зранку Ліка носа розбила, вдень — виносило мозок керівництво і непутящий стажер. Хотілося кинути все до дідька лисого і повернутися у Львів. Втім, там на мене теж не чекало щось, до чого я б хотів прагнути. Якщо бути геть відвертим, я б з радістю повторив "подвиг" моєї тимчасової співмешканки і теж кудись утік би, не залишивши нікому номер телефону. Але, на жаль, така розкіш мені зараз не по кишені.

Сьогодні повертався з роботи пізно. Мріяв про гарячий душ і дві годинки відпочинку перед теликом. Саме вийшла нова серія мого улюбленого гумористичного жахастика, фільма, в якому поєднано два абсолютно протилежних жанри. Щось таке легке і ненав'язливе допомагало мені розслабитися після важкого дня. 

Однак, вдома на мене чекав сюрприз.

А точніше не чекав узагалі ніхто. Квартира виявилася пустою.

— Тьотю? — вигукнув я, шукаючи стареньку, але в жодній з кімнат не було навіть її сліду. Довелося телефонувати на мобільний, однак, жіночка не брала слухавку. 

Якщо їх обидвох немає о такій порі, отже, вони десь разом. Це було логічно, тому я став шукати номер Ліки. Шукав доти, доки не згадав, що вона ж змінила його і мені не залишила! 

Гнів на дівчисько спалахнув просто в душі разом із хвилюваннями. Я не повинен був і думати, де її носить. Мав хвилюватися виключно за тітку. Але чомусь більше нервував через Ліку. Вона ж тут не місцева. І дуже малоймовірно, що зараз гуляє з якимось бойфрендом. Вона ж наче проти відносин... Чи? Може проти відносин конкретно зі мною?

Гнів спалахнув новою хвилею, щойно я подумав про те, що вона зустрічатиметься з іншим. Це буквально виводило мене з себе! Так, я ревнував. Страшенно. Хоч і розумів, що не мав на це права.