Глава 8

Анжеліка

Оце я й вляпалася! Не літературне слово для письменниці, зате чітке і дуже відповідає ситуації.

Коли збагнула, що тут відбувається і як мене знайшов Назар, від сорому хотіла провалитися крізь землю. Я сховалася в свою кімнатку і кілька годин не покидала її, пригнічено згадуючи його погляд і його тон, яким він розмовляв зі мною. Розуміла, що не маю права гніватися, бо цілком заслужила те, щоб він мене тепер ненавидів. Проте все одно серце стискалося від болю, а з пам'яті не йшло те, що я так сильно образила цього чудового хлопця. Виходить, я теж нічим не краща за Павлика, хоч і не гралася нічиїми почуттями і старалася не давати марних надій.

Однак, зараз я відчувала необхідність якось згладити ситуацію, розповісти, чому я втекла і як так сталося, що опинилася в його тітки. Навіть, якщо Назару ця інформація вже не цікава, я хотіла це зробити хоча б заради себе. Щоб зуміти пробачити собі, якщо вже він мені пробачити не зможе.

Але щоб поговорити, було необхідно вийти з кімнати. Згадуючи його слова, я питала себе, чи готова знову зіткнутися з холодною стіною? Не готова. Але повинна.

Набравшись хоробрості, все ж зробила крок уперед. Хлопець знайшовся на балконі. Він розмовляв телефоном. Я вже хотіла позадкувати і знову сховатися в кімнаті. В глибині душі я навіть зраділа через це, адже наче б то спробувала — не вийшло, тепер маю час відстрочки. Але слух вловив фразу, сказану Назаром, і я зупинилася. Зрозуміла, що зараз маю вчинити правильно.

— Пробач, я ненароком підслухала. Я піду. Я зранку знайду якесь інше житло і ввечері з'їду. Залишайся ти. Це ж квартира твоєї тітоньки.

Він хотів зі мною сперечатися, але Таїсія Василівна нагодилася саме вчасно:

— Що це означає? Ви обоє залишитеся! Це трикімнатна квартира! Усім знайдеться місце! Інакше я ображуся!

Я боялася уявити, чим загрожує образа цієї невгамовної бабусі, але збиралася ризикнути.

— Назаре, можна з тобою поговорити?

Він пильно глянув на мене і врешті вимкнув слухавку.

— Давай.

Таїсія нас залишила, але, щоб вона не підслуховувала, я зайшла на балкон і зачинила за собою двері. Молодий чоловік сперся спиною до скла і схрестив руки перед собою, а я нервово переступала з ноги на ногу, мало уявляючи, з чого розпочати. Назару набридло чекати, тож він заговорив першим.

— Ліко, все норм. Чесно. Я все зрозумів. Можеш не хвилюватися, — він хотів вийти геть, але я зрозуміла, що зараз або ніколи, тому наважилася й різко зловила його за руку.

— Стривай, я маю пояснити тобі. Я не від тебе тікала зі Львову. Мій колишній почав переслідувати мене. Я блокувала його номер, але він все телефонував з нових номерів і так по колу.

— І ти вирішила змінити номер телефону і втекти? — уточнив хлопець.

— Мені надійшла пропозиція про роботу...

— Пропозиція надійшла? Від моєї тітки? — хмикнув він.

— Ні! Зовсім ні! Я малюю стіни в храмі. Мої роботи побачили в мережі і... Назаре, я була в розпачі. Зникнути здалося найкращою ідеєю, — я ледь не плакала. Хотілося розповісти все, поділитися, поскаржитися. Щоб він зрозумів і не дивився так суворо. Але його погляд не ставав м'якішим.

— А тут ти як опинилася?

Я зітхнула. Довелося переповісти весь свій жах, пережитий у квартирі тітки Люди. Назар ледь помітно всміхнувся кутиками вуст.

— То ти була змушена втекти? Ти тікала не від мене? — спитав він, глянувши в мої очі.

— Не від тебе! — зітхнула я. Не хотілося його ображати, хоч зараз я взагалі не розуміла, чи правильно роблю, що переконую в своїй невинуватості. Бо ж а що як він знову буде залицятися? А я ще добре не заспокоїлася після минулого.

— От нащо ти це робиш, Анжеліко? — враз майже з гнівом вигукнув він. — Скільки ще будеш гратися мною і моїми почуттями?!

— Назар... я... — але щось мовити мені не дали. Припинивши байдуже спиратися до скла, він наблизився і нависнув наді мною.

— Я ж був з тобою чесним! Одразу розповів про свої наміри. Я обіцяв не поспішати, чекати на тебе. Але ти безсовісно втекла, не залишивши й прощальної листівки. А тепер ти виправдовуєшся? Для чого? Знову морочитимеш голову? Оце вже ні! Я не дозволю! — вигукнув чоловік, не боячись, що нашу розмову може почути його тітка. А з гучності мовлення, то ще й сусіди.

— Я не виправдовуюся перед тобою! — згадавши, що найкращий захист — це напад, вирішила обуритися і теж почати кричати. — Це все правда!

— А навіть, якщо й так, який сенс у цій правді? Якби річ була лише в твоєму колишньому, ти прийшла б до мене. Я не зміг би захистити тебе від нього, думаєш? Я б розібрався з ним, зробив би так, що він забув би твоє ім'я. А якщо ти хотіла їхати в столицю, хоча б попрощалася б. Я міг би чекати тебе, якби ти дозволила! І просто, якби попросила допомоги, то неодмінно по-дружньому б допоміг. Але ні! Ти втекла, змінила номер. Тепер запам'ятай собі: між нами ніколи нічого не буде! Ти перемогла! Тепер вже я не хочу! І ми навіть не друзі! — чомусь ці слова боляче ранили моє серце.

— Обіцяю, ти більше мене не побачиш! — випалила я і, хутко крутнувшись, кулею вилетіла з балкона й ледь не збила Таїсію Василівну.

— Що ви робите? — зітхнула я, побачивши, що бабуся вдає, наче чимось зайнята.

— А я... Вирішила поприбирати. Пилюку витираю, — мовила вона, ковзаючи долонею по підвіконню.

— Без ганчірки? — очевидно ж, що вона підслуховувала.

— Що? — старенька зрозуміла, що прокололася, але не збиралася здаватися. — От же я стара дурепа! Думаю, що ж я забула! Ганчірку забула! Це ж треба... — вона побігла на кухню, а я поспішила в свою кімнату, щоб збирати речі. Куди піду ввечері навіть не уявляла і думати про це не хотіла! При храмі заночую, якщо вже так. Не хочеться, звісно, щоб колеги думали, ніби я взагалі непутяща, що вже з другої квартири виселяюсь, але це краще, ніж залишатися під одним дахом з Назаром. Скинувши одяг разом з вішаками у велику сумку, я витягнула її до дверей і поспішила одягнути осіннє пальто.