Глава 7

Що ж, найближчими днями я дізналася, що Таїсія Василівна не алкоголічка. Вона просто доволі весела жіночка, яка ні в чому собі не відмовляє. Попрацювавши все життя на заводі, вона вклала збереження в інвестиції і заробила собі на безбідну старість. І хоч кілька разів була заміжньою, дітей не мала, однак обожнювала свою племінницю — Маю.

— Ніколи не говори про колишніх погано, якщо вони були хоч на мить причиною твоєї усмішки, — якось за чаєм давала настанови вона.

— А якщо вони були причиною сліз? — поцікавилася я.

— Ти винна сама, що дозволила їм відкритися з поганої сторони. Мої колишні були чудовими людьми, дитинко. Поки вони показували себе такими, ми були разом. А потім, коли щось йшло не так, розставалися, як хороші друзі. З моїм третім, Олександром Степановичем, я й досі час від часу люблю зустрітися, потеревенити про життя, випити винця. У нас однакова пристрасть — пити вино з сиром і дивитися фільми. Навіщо витрачати своє життя на сльози? Поруч безліч можливостей. Головне, не надто триматися за минуле.

Її філософія була простою і легкою: жити з гумором і насолоджуватися кожним днем.

Щодня вона була для мене сюрпризом: то вставала о п'ятій, залишала папірець з посланням на кухні, що на сніданок її не чекати, і йшла в парк займатися йогою, то навпаки просила подати їй круасани в ліжко, куталася в плед і дивилася бойовики, отримуючи від того масу задоволення. Часом я бачила, як вона курить на балконі сигару. А іноді до неї приходили подружки, такі ж, як вона, веселі бабульки. Під музику вісімдесятих вони так згадували молодість, що мені ставало соромно за своє цілком нудне в порівнянні з їхнім життя.

Але в загальному мені подобалося в неї жити. Тут я почувалася... як вдома. Таїсія Василівна дуже тепло ставилася до мене, тож у її домівці я віднайшла спокій і затишок. "Нарешті все владналося" — думала я.

— Моя племінниця, Мая, дуже хвороблива. Хоч ще молода, але така квола, бідна. Молодь тепер геть не та. Але рух — це життя! — якось в суботу, коли я мала вихідний, наполягала бабуся. — Тож сьогодні одягай спортивний костюм. Підемо в парк бігати. О, і, Ліко, захопи з собою той прилад, що тиск міряти. Щоб я надто не захопилася. Вік все ж...

Вона була дуже кумедною.

Ми одяглися в дуже схожі костюми, лише я в фіолетовий, а вона — в чорний. Волосся обидві стягнули у хвостик і загалом виглядали так мило, що я навіть попросила зробити селфі. Таїсія не відмовилася і залюбки кривилася на камеру й посилала повітряні поцілунки.

Цієї ж миті на всю квартиру пролунав дзвінок.

— Хто це там прийшов? — здивувалася господиня.

— Я подивлюся, — всміхнулася я і поспішила до дверей. Однак, коли їх відчинила, завмерла з переляку. На порозі стояв він.

— Як ти мене знайшов? — спантеличено вигукнула я.

Назар

"Ваш абонент поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше" — уже, напевно, п'ятдесятий раз повідомляла мені жіночка з телефону. А я все знову й знову телефонував, але абсолютно даремно. В будь-які дні тижня і будь-яку годину дня номер Анжеліки був недоступним, а вона сама кудись зникла, бо біля її під'їзду, хоч би годинами чекав, все не з'являлася. Все було очевидним аж занадто — дала невірний номер і втекла. Проте вірити в це мені не хотілося. Я вимагав підтверджень. Саме за ними й прийшов до її подруги і дівчини мого друга Марини. Вона, на відміну від Ліки, тікати не стала і охоче погодилася поговорити.

— Слухай, щоб ти знав, я була за тебе, — промовила вона, важко зітхнувши. Я ж ще не встиг нічого спитати, тому таким початком розмови був дещо здивованим.

— Вона ж сама дала мені свій номер, але тепер не відповідає. Це був не її номер? — питання перше. Рина підтиснула вуста.

— Номер правильний, але не актуальний. Вона змінила його. І ти пробач, але я не можу тобі його дати.

— Куди вона ділася? — а це головне питання.

— Отримала роботу й поїхала. Теж, як розумієш, не скажу куди, — опустила очі дівчина. Що ж, все зрозуміло.

— Ясно. Вибач, що потурбував. Бувай, — кволо всміхнувся я і рушив геть. Серце болісно стиснулося. Давно слід було все втямити, а я, мов дурень, сподівався дідько знає на що. Ніколи в житті не бігав за дівками. Не варто було й починати! Ліка здавалася мені іншою, вартою того, щоб її чекати, але... Тепер це просто ще одна кепська історія з минулого...

— Мені дуже шкода, — гукнула вслід Марина. — Я сотню разів просила її подумати щодо тебе!

— Та не переймайся, — я зупинився й повернувся до дівчини. — Вона мені справді дуже сподобалася, але я це переживу. А ти не роби, як вона. Мишко на тебе таки запав. Розіб'єш йому серце, матимеш справу зі мною, — жартома пригрозив я. Вона усміхнулася.

— Будь спокійним.

Бути спокійним? Так, певно, так я і зроблю. Буду спокійним.

Ось зараз спокійно нап'юся в себе на дачі і... Ех, та кого я обманюю? Навіть алкоголь не зможе так легко і безболісно витерти її образ з мого серця? Як їй вдалося так глибоко вкоренитися в мене, що зараз так гірко? Коли лише встигла? Зазвичай я не закохуюсь так легко, а зараз... зараз просто полюбив її по-рідному, по-простому. Шкода лише, що їй не вистачило мужності відшити мене, дивлячись в очі. Просто безсовісно втекла й змінила номер телефону! Обдурила, отже...

Хоча, стій!

Вона ж відшивала. Й не раз. Це я, дурень, ніяк не міг збагнути, що дівчина мене бачити не бажає. Чув лише те, що сам бажав чути! Бовдур! Повірив, що нарешті знайшов свою людину. Як би не так!

Настрій був паскудним. Злість на себе й на неї затуманювала свідомість.

В такі миті я мав лише один алгоритм дій.

Діставши телефон, хутко набирав номер найкращого друга.

— Михайле Володимировичу, а чи не бажаєте ви напитися?

Мишко не став нічого запитувати. Він знав, що коли вже я прийняв таке рішення на цей вечір, то справи кепські. Востаннє я кликав його на дачу ще тоді, коли Катька пішла. А, втім, здається, того разу я все одно був менше ображеним. В тих стосунках не було майбутнього. В глибині душі я завжди це знав. Але тепер... Дурість, напевно, але я вірив, що знову зможу бути щасливим. Щось таке я у Ліці побачив... щось, чого там, певно, не було.