Глава 6

Я прокинулася від того, що хтось впав поруч зі мною на ліжко. Падіння тіла вагою в центнер здійняло хвилю в повітрі, а я підстрибнула над землею на добрий метр. Чи принаймні саме так мені здалося. Крик жаху застряг у горлі, тож я не подала й звуку.

Мене оповила така паніка, що я навіть не збагнула, коли вистрибнула з ліжка і як опинилася біля вмикача. Однак, коли світло залило кімнату, я побачила велетенського чоловіка, що розкинувся на моєму ліжку і хропів, мов потяг. 

Не зрозуміла...

Озброївшись кухонним ножем, я підійшла до об'єкта, але здалеку відчула такий сморід, що одразу збагнула: він п'яний.

Але хто це взагалі? І що відбувається? Але очевидно, що в нього є ключі від квартири. 

Будити його не стала і хутко вибігла з кімнати, закривши за собою двері. В квартирі була ще одна кімната, тож саме у ній я зачинилася і зателефонувала тітці Люді. Жінка взяла слухавку не одразу.

— Алло, — почувся її сонний голос. — Хто це?

— Це Анжеліка! — стиха мовила я, боячись розбудити незваного гостя в сусідній кімнаті.

— Яка Анжеліка? — ну, чудово!

— Ваша квартирантка! Художниця! — вигукнула я голосніше, ніж планувала.

— Аа... Що сталося? — здивувалася вона.

— Сюди вдерся якийсь чоловік... П'яний. У нього ключі...

— Огрядний такий? З бородою? — поцікавилася господарка.

— Так! 

— Не бійся, Анжеліко. То мій син. Зазвичай він там не живе, але, певно, десь напився неподалік, то й сюди притягнув свої ноги. Не бійся. Він виспиться і зранку піде собі. Він тобі не зашкодить, — позіхнувши, повідомила жінка. А я просто задихнулася від обурення. Що це означає?

— А попередити мене, що таке може бути, ви не могли? Я з ним не залишуся! — від розпачу хотілося кричати і лютувати, але я боялася видати голосніший звук.

— Припини істерику. Лягай і спи. Він тобі не зашкодить. А зранку я заберу в нього ключі. Все буде чудово. Щоб не боялася, закрий двері кімнати. Все. Добраніч. — бабуся вимкнула слухавку. Прекрасно...

Для своєї безпеки я не лише замкнула двері, але й підтягнула до них столик. А сама, тривожно скрутилася колачиком на дивані, тримаючи напоготові ножа.

Задрімати не змогла й на мить. По-перше, я боялася. По-друге, злилася. А по-третє, хропіння того кабана чулося й сюди. Кілька разів на ніч він вставав в туалет. Тоді я завмирала від жаху, бо не знала, чи не надумає він прийти до мене. І головне те, що я навіть не могла викликати поліцію, бо саме він був власником квартири, а те, що я за її оренду заплатила на два місяці наперед, не було жодного підтвердження. Повірила на слово й не взяла якоїсь розписки або ж договору, а тепер...

Щойно почало світати, я визирнула з кімнати. Чоловік все ще спав, то ж я наважилася проникнути в окуповану ним кімнату, щоб забрати свої речі. Хутко вдягнувшись, у що перше потрапило під руку, я взяла валізу і дременула звідти геть. 

Храм все ще був закритим, а я хотіла їсти. Певно, через нерви. Тож час до початку роботи, використала на те, щоб з'їсти пиріжок в парку на лавочці.

Про те, що ніч минула погано, мої нові колеги зрозуміли, щойно мене побачили. Я не те, що не вмивалася сьогодні, але й майку вдягла задом наперед. Коротше, вигляд мала ще той.

Але тьотя Люда, що ще зранку зайшла в храм, пояснила всім, що ж зі мною сталося. Точніше подала цю історію в комічному жанрі. Наче б то чого ж це я, заяча душа, злякалася її п'яного синочка?

— Більше це не повториться! — промовила вона, але я повертатися туди вже не хотіла.

Але й інших варіантів не мала.

Хоч увесь день розпитувала, в кого б ще можна зупинитися, так нічого й не дізналася. Грошей на пристойний готель в мене не було, а просити в батьків не хотіла категорично. А якщо йти в хостел, то вже краще заночувати тут, сподіваючись, що тітка таки забере ключі в свого сина-алкоголіка.

Та, окрім того, перший робочий день був чудовим. Я одразу влилася в колектив і навіть навчилася нового від своїх колег. Працювалося натхненно. А ось повертатися на квартиру було страшнувато. Здавалося, здоровань досі спить там.

Однак, він уже пішов, залишивши по собі лише перегар і зім'яте ліжко.

Ця ніч минула спокійно, хоч я лягала спати з ножем в руці, яким в разі чого навряд змогла б скористатися.

Однак, вже за два дні вночі я прокинулася від того, що хтось з усієї сили гупав у двері кулаками і щось несамовито кричав. Зістрибнувши з ліжка, я знову вхопила ніж, який далеко не забирала, і притиснулася до стіни. Синок власниці квартири вимагав, щоб його впустили. Певно, ключі в нього таки забрали. Він кричав рівно тридцять хвилин, поки розлючені сусіди не спровадили його звідси. Здається, навіть приїздила поліція. Я ж з кімнати не зробила й кроку, навіть зранку страшенно боялася виходити, хвилюючись, аби на мене не кинувся цей навіжений десь з-за рогу.

Здається, я приїхала в Київ, щоб здобути спокій, натомість щоденні стреси. З цим слід щось робити.

Переїжджати.

— Що ж, можеш звільнити квартиру, коли хочеш, — сьогодні тітка Люда була не в гуморі. Як виявилося, її сина таки посадили в відділок на п'ятнадцять діб.

— Ви повернете мені кошти? Хоча б за наступний місяць? Бо я ж проплотила на два вперед, — сподіваючись на справедливість від жінки, яка ходить у церкву, промовила я.

— Ми так не домовлялися! — фиркнула вона. — Те, що тобі щось не сподобалося, не мої проблеми. Ти заселилася, а я відмовила іншим квартирантам, які б заплатили значно більше, аніж ти! Ще не відомо, хто тут постраждалий...

Я була в розпачі. В житті кожної людини є така мить, коли просто неможливо зрозуміти, як далі бути. Після роботи я сиділа в парку і просто розмірковувала, питаючи себе, як мені бути. Саме тієї миті незнайомий хлопець, що проходив повз, різко схопив мою сумочку. Чесно кажучи, вона просто стояла поруч зі мною, тож я навіть не встигла відреагувати, коли той побіг геть. Спроба наздогнати сволоту виявилася безуспішною, однак, перестрибуючи через бордюр, я впала і сильно вдарилася в коліно. Прекрасно.