Глава 5

— Ти тікаєш! — випалила Маринка, щойно дізналася про мої плани перебратися в столицю. До слова, вона дізналася вже тоді, коли я зібрала речі, замовила квиток і повідомила отця Сергія, що приймаю пропозицію. Раніше їй казати було б нерозумно, адже вона використала б усі методи впливу, лише б я залишилася. Але моє рішення було остаточним.

— Зовсім ні, — відморозилася я.

— Ні? А, по-моєму, так! — вигукнула подруга.

— Ну, добре. Тікаю, — зізналася все ж. Приховувати від неї те, що мені відомо, нема сенсу. Вона бачила мене наскрізь.

— Від чого? — це питання вже було складнішим.

— Від минулого, — зітхнула я.

— Або майбутнього? — скосилася дівчина.

— Вони обидва переслідують мене. Я хочу зникнути, — прошепотіла, схилившись до вікна, біля якого сиділа, і тужливо глянула вдалечінь.

— Так, зажди... Тобто обидва? Назар і хто ще?

— Паша, — зізналася я.

— Знову з'явився? — Маринка була шокована.

— Написав. Я заблокувала номер, то він зателефонував з іншого. Заблокувала той, то з третього. А потім вистежив мене в місті. Я в перший-ліпший автобус стрибнула, щоб не розмовляти з ним. Я його боюся...

— Чого він хоче? Погрожує? Йдемо в поліцію! — Маринка піднеслася з дивана, ніби була готова вже йти в поліцію прямо в цю мить.

— Сядь, — всміхнулася я і вона скорилася. — Боюся не в сенсі його дій. Не загрози з його боку. А саме того, як почуваюся, коли згадую це все.

— Знову? — скривилася. — Ще скажи, що все ще кохаєш? Мало я йому тоді врізала!

— Звісно, ні! Навпаки! Просто ці спогади несуть біль. Я шкодую не за ним, а за собою. Глянь, я відшила Назара, хоч він реально класний. Я просто не можу. Боюся, що все повториться. Що перше враження оманливе. І згодом Назар або інший стане другим Пашкою і теж розіб'є мені серце. Я не вірю жодному з них. Але я трохи забуваю про це, надіюся на краще, але коли Паша повертається, моя образа, недовіра і ненависть виростають з новою силою в душі. Маришко, я не можу так жити. Мені потрібні нові люди, нове оточення, нова робота. Можливо, тоді і я стану новою?

Маринка важко зітхнула і лагідно вкрила мою руку своєю.

— Але ти телефонуй мені щодня, добре?

— А ти — мені, — тепло всміхнулася я й обійняла найкращу подругу, майже сестру.

— Ти зміни номер телефону, щоб він тебе не вистежив, — порадила вона.

— Вже купила нову сім-карту. Ти запиши мій номер, але нікому не давай його, добре?

— Обіцяю, — всміхнулася вона і ще раз мене обійняла.

Приїхали мене проводжати до потяга лише найближчі: батьки, дідусь і бабуся та подружка. Досі я ніколи з ними не прощалася надовго, тож на очах бриніли сльози, але я щиро вірила в те, що роблю все правильно. Додавало сили й те, що дорогі люди підтримали. Авжеж, спершу мама хвилювалася і намагалася відмовити мене, та потім змирилася і прийняла моє рішення. Тато ж з самого початку погодився з тим, що столиця — місто перспектив. І, оскільки я обрала собі нестандартну професію, то не можна втрачати жодної можливості. Я думала так само.

Прийшовши у своє купе, я сіла на лавочку біля вікна і помахала рідним рукою. Потяг рушив, віддаляючи мене від дому, від усіх, кого любила, від звичного життя. На душі були змішані відчуття. З одного боку — я раділа своїй пригоді і покладала на неї великі надії. З іншого — боялася. Завжди тяжко починати все з початку.

Київ зустрів мене метушнею величенної кількості людей, що кудись поспішали. Хоч моє місто було теж великим, все одно час там спливав по-іншому. Все було якось спокійніше. І, певно, я розгубилася б, якби не молодий сором'язливий священник, що підійшов до мене і стиха спитав:

— Це ви художниця Анжеліка?

— Я... А ви? — я не сумнівалася, що його прислав отець Сергій. Юнак був одягнений у довгу чорну рясу з великим масивним хрестом на шиї і не викликав сумнівів у тому, що переді мною церковний служитель.

— Юрій, отець Сергій прислав мене, щоб супроводити вас, — промовив той і запросив піти з ним. Біля вокзалу нас чекало авто.

— Бували раніше в столиці? — привітно спитав мій новий знайомий, відкриваючи переді мною дверцята.

— Кілька разів, — всміхнулася я, згадуючи, що в дитинстві їздила сюди з батьками, а в юності — з одногрупниками і Маринкою.

— Тоді вам не варто хвилюватися. Ви хоч трохи знаєте місто, — вирішив він.

— Я б не сказала, що добре знаю. Лише туристичні місця.

— Наш храм один з таких. Сюди люди здалеку приїздять, щоб відкрити Господу душу, — мовив юнак і натиснув педаль газу. Їздив священник, мов гонщик, і мені було навіть трохи лячно. Однак, прибули ми доволі швидко.

Церква справила на мене глибоке враження. Архітектура епохи бароко вабила незвичною розкішшю і величчю. Невелика ззовні, вона здавалася велетенською всередині. Золото куполів торкалося небес, а витончені статуї приковували погляд. Іконостас також був дивовижним. І хоч сьогодні храм був закритим на реконструкцію, все одно викликав захват.

А ще більше емоцій було від усвідомлення, що мене обрали для того, щоб нанести візерунки на стіни такого неймовірного храму. Зазвичай це роблять спеціально підготовлені люди, що проходять навчання. Але те, що мені дозволили доторкнутися до прекрасного і святого в такий складний період мого життя, було справді знаменням. Опинившись тут, у цій атмосфері, я відчула, що Бог поруч і Він бажає мого зцілення.

Знайомство з працівниками храму і художниками було дуже приємним. Всі виявилися привітними, люб'язними і простими в хорошому сенсу цього слова людьми. Гадаю, саме простота є найкращою якістю. Бо це так важливо, коли нема перед ким випендрюватися. З першого погляду розумієш, тут всі свої. Це прекрасно.

— Донечко, житимеш ти в мене, — запропонувала чудова парафіянка тьотя Люда. Вона була невисокого зросту і пухкенької статури, а ще мала веселі зелені очі. — Тут недалеко. Тобі буде зручно.

— Сьогодні можеш відпочити з дороги, а завтра — до роботи, — мовив отець Сергій. Він виявився саме таким, як я й очікувала. Високий худорлявий чоловік літ шістдесяти з довгою акуратною борідкою і теплим поглядом. Говорив повільно, а кожен його жест був виваженим. Саме так виглядають люди, що здобули мудрість.