Глава 4

Анжеліка

— Анжелко, а тепер то що не так? Я просто не розумію тебе! — Маринка виглядала так, наче мої проблеми їй реально набридли. Але ж я не просила її розділяти зі мною це все. Жила б собі спокійно, так ні. — Він же нормальний мужик. І тобі з ним класно. Так гарно залицяється. То чого ти носом вертиш?

Я зітхнула і вже пошкодувала, що погодилася погуляти з подругою. Це мені геть не йшло на користь, бо замість підтримки тепер я чула лише нотації.

— Конкретно тебе що не влаштовує? Ти вже як моя мама, — обурилася я.

Авжеж, я була дуже вдячною їй за те, що цікавилася моїми справами. Але вона повсякчас нагадувала мені минуле і повчала. А я хотіла просто жити так, як виходить. Без моралі зі сторони. В мене теж є сумління і воно й так не мовчить, то нема чого до мене чіплятися!

— Я хочу, щоб ти була щасливою. І я не можу бачити, як ти втрачаєш свій шанс. Попри все він ще хоче бути з тобою, а ти тікаєш! Нащо, Анжело? Ти хіба не хочеш бути з кимось? Скільки можна впиратися? Я б мовчала, якби він дійсно не сподобався тобі. Але я ж бачу, що ти теж хочеш, просто чомусь робиш все навпаки! — вона була в ударі. Відколи почала зустрічатися з Михасем, як його ніжно називала, дуже палко стала влаштовувати й моє життя, аби я на її фоні не почувалася самотньою. Маринка не розуміла, що мені комфортно одній і при цьому я щиро радію за неї.

— Але я щаслива вже! А ви всі лише те й робите, що тиснете на мене! Я не хочу, щоб мене змушували. Я хочу самій дійти до того, щоб прийняти рішення вступити в стосунки, — огризнулася я.

Сьогодні був чудовий сонячний день. Мені хотілося взяти фарби, пензлика і зобразити таку чарівну золоту осінь на картині. Я вже навіть бачила пурпурові крони дерев і самотню доріжку в парку, оточену багряним листям. Тим паче в мене було все з собою.

Однак, замість того, щоб зайнятися улюбленою справою, я слухала буркотіння подруги.

— Та хто на тебе тисне? — щиро вразилася вона.

— Ти! Інших розмов у нас вже й нема, — не роздумуючи, вигукнула я. — Назар! Переслідує мене, квіти носить. Попросила ж дати мені спокій, так ні. Думає, якщо цілуватиме мене без мого дозволу, то я передумаю.

— Не передумаєш? — скривилася дівчина.

— Нізащо! — вигукнула я. — Навпаки його напір ще сильніше мене відлякує. Один вже був такий... напористий...

Сказавши це, я конкретно засмутилася, бо Павло, хоч і був рідкісною сволотою, але все ж поводився зі мною якось м'якіше і мені цього зараз бракувало. Назар же був геть іншим. Наполегливим, впевненим в собі, він ніби визначав межу, за яку не заходив, але мав наміри досягти свого, хай там як! Байдуже, що я думала з цього приводу. Паша теж мав подібні замашки, тому тепер ця риса лякала мене.

— Ну, зате тепер ти хоч знаєш, як поводиться чоловік, коли йому не байдужа жінка. Не смсить, а реально приходить! Реально цікавиться! І замість тупих образ, наполягає на своєму! — гаркнула Маринка, ніби то прочитала мої думки, і впевнено встала з лавочки, на якій ми сиділи.

Згодом я зрозуміла чому.

До нас наближалися Мишко і Назар. Я закотила очі. Хто б сумнівався.

— Ну, дякую, — хмикнула я, теж встаючи.

— Я не знала, що Назар теж прийде, — явно збрехала подруга. Вона навмисно попереджала Мишка про те, де й коли буду я, щоб і його друг туди прийшов. Ціла змова за моєю спиною. А найвеселіше, що вони думають, ніби я не в курсі.

— Привіт, — водночас привіталися юнаки. Мишко поцілував свою половинку, а я холодним поглядом одразу дала зрозуміти Назару, щоб не смів. Моє серце все ще не готове до цього емоційного батута. Мені потрібен спокій і час на творчість. Але, здається, ніхто цього не розуміє.

— Яка несподіванка, — приречено всміхнулася я. — Не знала, що ти теж прийдеш. Хоч і мала здогадатися...

— Пробач, якщо засмутив своїм візитом, — усмішка хлопця була чистою і сонячною. Здавалося, він ні краплі не ображався на мене. А повинен би. Я б уже давно образилася і кинула цю справу, а він все продовжував залицятися. Чому?

Якщо бути чесною, сьогодні він був дуже вродливим. Він взагалі красивий, але ця смарагдова сорочка-футболка неабияк підкреслювала карі очі в обрамленні чорних довгих вій. Мимовільно зміряла його поглядом: модна зачіска, крізь тонку тканину видніються кубики преса, а оголені руки здаються сильними і дужими. Широкі плечі, вузька талія, сильні ноги у світлих вузьких джинсах і білих кросівках. Він мав чудову фігуру і відмінний стиль. А ще дуже магнетичний погляд. Я б хотіла з таким зустрічатися.

Але не зараз.

Не тоді, коли серце все ще болить. Коли довіряти людям здається немислимо. Коли вночі будять кошмари з Павликом у головній ролі. Він повертається і знову кидає мене самотньою і нещасною, а навколо така порожнеча, немов астрономічна чорна діра засмоктує мене всередину.

Бррр...

Відмерши, я немов опам'яталася і важко зітхнула.

— Не зважай. Ти не засмутив.

— Ну, що? Подивимося фільм? Сьогодні в кінотеатрі прем'єра жахастика, — усміхнувся Мишко. В нього завжди й на все був план, якщо вірити словам Маринки. Це їй у ньому й подобалося.

А ще вона любила жахастики. Я ж терпіти їх не могла.

— Ви йдіть, а я попрацюю трохи, — яскраво всміхнулася всім і знову присіла на лавочку, дістаючи з сумочки всі свої інструменти. І кажучи "сумочки", я маю на увазі реально велику сумку, в якій я переношу фарби, пензлики і папір різного розміру, а ще невеликий мольберт.

— Вона не любить жахи. Ходімо, — всміхнулася подруга, поцілувала мене в щоку і поспішила обійнятися зі своїм кавалером дорогою до театру. Але Назар з ними не пішов.

— Ти не зобов'язаний пропускати фільм через мене, — нагадала йому, хоч і розуміла, що все марно.

— Мені байдуже, де бути, аби лише поруч з тобою, — раптово мовив він, дещо шокувавши мене подібним зізнанням. Навіть пензлик з рук випав.

— Чому? — прошепотіла я. — Ти ледь знаєш мене. Кожної нашої зустрічі я проганяю тебе, ображаю. В тебе нема почуття власної гідності?