Глава 2

Місяць щедро омивав своїм сяйвом спляче місто, а ми, не поспішаючи, крокували до того бару. Чесно кажучи, сама не знаю, чому погодилася його відвідати. Те, що більше не питиму, я знала твердо.

— Мені просто зробили боляче. Певно, що мало часу минуло. Або ж я ще не готова до нових знайомств. І навряд колись буду готова, — порушила тишу своїм лаконічним поясненням. Назар зміряв мене очима і важко зітхнув.

— Час усе змінить. Будь певна.

— Не знаю. Навряд цього хочу, — усміхнулася я. Дивно, але говорити про свої почуття вже не було страшно. Не було й боляче. Я хотіла врешті висловити все, що тримала на душі.

— Не хочеш? Тобто тобі в кайф страждати? Ти мазохістка? — він прищулився, а я раптом засміялася.

— Боже збав! Я лише кажу, що не хочу більше стосунків. Для мене важлива моя робота. Їй зможу присвятити ввесь свій час і ніщо мене не відриватиме. Можливо, я стану відомою! — певно, я все ще була п'яною, бо згадувати про творчість теж не боялася.

— Ким ти працюєш? — зацікавлено спитав юнак, сповільнюючи хід. Ми вже наближалися до бару, однак гучна музика і галас всередині перервали б нашу розмову.

— Письменницею і художницею. Займаюся і тим, і тим, а час покаже, що просто хобі, а що — робота. Поки один:один, — радісно ділилася я.

— Ого! Ти серйозно? Це круто! І як успіхи? — здалося, він справді зацікавився. Втім, справити на Назара враження в мене не було мотиву. Взагалі. Чому? Не знаю. Він був доволі симпатичний... Навіть красивий. І цілувався добре. Однак, моє серце виявилося зачиненим.

— Моя книга вийшла на папері в невеликому видавництві. А ще я розмальовую стіни на замовлення. О, і майже потрапила на виставку кілька місяців тому, однак не встигла подати роботи. Такий шанс змарнувала! — я понеслася. Здається, могла говорити про свою кохану роботу цілу вічність. Зараз мовознавці мене виправлять, що робота може бути улюбленою, а коханою — лише людина. Однак, ні. Я вирішила, що моя творчість — це кохання всього мого життя. Тепер жодних чоловіків.

Назар про це не знав, тому продовжував допитуватися:

— Нічого, попереду ще чимало шансів. Головне, їх не змарнувати. Ти молодець. А про що пишеш?

Ми все ж дійшли до бару, де зайняли невеликий столик біля вікна. Я в останню мить передумала й замовила ще один коктейль, а Назар взяв безалкогольне пиво (він був за кермом). На десерт замовили солоні горішки, бо, як виявилося, ми обоє їх дуже любили. Гамір п'яного люду припинив нам заважати, щойно мова знову торкнулася моїх робіт. Я показувала фото і розповідала сюжети. Він питав, де беру натхнення і як вдається щоразу вигадувати щось нове. Це не були банальні запитання. Вони змушували задуматися, пізнати глибину своєї уяви, віднайти в душі щось нове і забажати негайно втілити його в життя. Це було прекрасно. А час линув непомітно. Вже коли настала мить прощатися, я зрозуміла, що нічогісінько не питала в Назара про нього самого. Яка ж я молодчинка! Він, певно, подумав, що я дуже самозакохана. А втім, яка різниця, якщо це наша остання зустріч.

Коли ми стояли біля мого під'їзду, юнак тепло всміхнувся.

— Дякую за вечір. Мені було дуже цікаво.

"Який ввічливий" — подумала я, бо навряд може бути цікаво розмовляти виключно на теми співрозмовника. Здорове спілкування — це коли кожен висловлюється про теми, які саме йому цікаві.

— Мені теж, — усміхнулася я. — І пробач ще раз...

— Пусте, — він легко махнув рукою, а за мить скоїв те, на що я не очікувала. Різко обійнявши мене за стан і притягнувши до себе, палко прилинув до моїх вуст.

— Ей! — я розсміялася, намагалась не відповідати на поцілунок, водночас змагалася з самою собою, бо м'які медові вуста дарували насолоду. Навіть такі неочікувані випади були радше приємними, аніж обурювали.

— Я ще ніколи не цілував такої талановитої дівчини. Тобі шкода, чи що? — прошепотів він в мої вуста, навіть не збираючись відпускати мене. Це було чимось потішно, або ж я таки забагато випила.

— От і ще! Обійдешся, — фиркнула я. — Я ж пояснила, що не хочу стосунків! — знову, мов мантру, повторила.

— Поцілунок — це ще не стосунки, — лукаво усміхнувся він.

— Та ну тебе! Відпусти, — я зробила спробу вирватися.

— А натомість що? Може таки поцілуєш?

— Натомість не отримаєш коліном по дуже болючому місці! — войовниче заявила я. Назар таки відпустив мене, однак не повністю. Тепер він тримав мою руку.

— Можна ще раз побачити тебе?

— Ні, — безапеляційно заявила я. — Ти справді класний. Але все це мені зараз не потрібно. Це невчасно, розумієш?

— Що ж, — він зробив крок назад і звільнив мою долоню. Вдячно всміхнулася і, поцілувавши свого вказівного пальця, приклала його до вуст Назара. Навіщо? Не знаю. Просто так.

— Бувай, — попрощалася я, цього разу впевнено йдучи до під'їзду.

Щойно я увійшла до квартири й взяла до рук телефон, як той пролунав мелодією виклику.

Телефонувала Маринка.

— Ти куди зникла? — пролунав голос подруги з істеричними нотками, коли я відповіла.

— Я вдома, — зітхнула, розуміючи, що вчинила негарно, покинувши її там саму.

— А сказати не могла, що йдеш? Я вже думала, тебе в секс-рабство продали! — сердито вигукнула вона.

— Пробач, — зітхнула я. — Коли прийдеш, все розповім.

— За пів години буду, — буркнула вона і вимкнула телефон.

Можливо, вона справді приїхала за кілька десятків хвилин, однак я до тієї пори вже солодко спала, тож подруга вирішила зачекати з повчаннями і допитами до ранку.

Втім, зранку теж поговорити не вдалося. Цього разу спала вона, а я поспішно покинула дім ще о сьомій. Сьогодні мала замовлення на розмалювання стіни, до того ж господарі просили, щоб впоралася за добу, тому довелося поспішати. Роботи там було небагато, однак не люблю поспішати і нервувати.

Маринка приперлася до мене під обід і принесла ароматних пиріжків. Зазвичай у мене немає часу на те, щоб попоїсти, тому ця її турбота була доречною, однак зовсім не безкорисною. Поки я вплітала здобу, подруга пропилювала мене очима. Врешті не витримала.