Глава 1

Втратити кохання — погано. Та набагато гірше — втратити надію та віру в нього. Щось приблизно таке сталося й зі мною. І ця історія про те, як навчитися відрощувати зламані крила. Втім, наскільки мені це вдасться, дізнаємося згодом. А поки...

Мене звати Анжеліка Мельничук. Я письменниця та художниця, чий шлях, творчий і особистісний, лише розпочинається. Після страшної зради й віроломства хлопця, якому я наївно й щиро подарувала своє кохання, я обіцяла собі замкнути серденько на тисячі замків, аби ніколи знову не пізнати того відчаю, розчарування і болю, що прорізав мене наскрізь.

Однак, якби ж серце можна було дійсно замкнути! Воно все ще тужливо билося в моїх грудях, а пам'ять все не бажала позбутися гірких, а часом припорошених радістю спогадів, що в будь-якому разі виявилися отруєними.

— Тобі потрібно розвіятися. Клин клином вибивають, між іншим, Анжелко, — радила моя найкраща подружка Маринка. Вона, як ніхто, підтримувала мене в цей важкий час. Іноді навпаки хотілося тиші й спокою, однак Маринка наполегливо була поруч (навіть на декілька днів переїхала до мене).

Сьогодні за її порадою ми приперлися до клубу. Не того, в який любив ходити мій колишній. Втім, зараз, слухаючи надзвичайно гучну і трохи дивну музику за барною стійкою, я питала себе, як взагалі дозволила їй себе сюди затягнути. Був звичайний, трохи нудний, але цілком нормальний вечір. Але, піддавшись впливу подруги, я одягла на себе майку вільного крою малахітового кольору, світлі джинси, підвела очі і явилася сюди, в царство розваг. З якого дива таке взагалі сталося? Певно, мені таки хотілося розважитися. Занадто довго носила траур за своїм першим коханням.

Маринка замовила нам якісь коктейлі. Знаючи характер своєї подруги, я вирішила не сперечатися і просто пити. Так, можливо, вона скоро заспокоїться і ми повернемося додому, де я зможу продовжити оплакувати свою нещасливу долю. Не те щоб я цього хотіла. Радше просто звикла.

Втім, змушена визнати, після першого коктейлю мій настрій значно покращився. З'явилася легкість в тілі, мене відпустила тривога і гіркота. На обличчі розквітла усмішка.

Маринка вирішила закріпити результат і замовила ще по одному. Врешті після третього, урочисто випитого з подругою на брудершафт за жіночу дружбу і з обіцянкою ніколи не вірити чоловікам-козлам, ми пішли танцювати. Точніше нас понесло танцювати. На щастя, стриптиз жодна з нас не влаштувала і на барну стійку з ногами не вилазила. Втім, чоловічу увагу ми таки привернули, бо два симпатичних юнаки долучилися до нашої танцювальної компанії.

— Ми з подружкою вдвох! Ми не приймаємо запрошень! — ствердно заявила хмільна Маринка, коли нас спробували запросити на танець. А я жваво підтвердила її слова кивком голови.

— Тоді пропоную баталію. Хто кого перетанцює, той і виграє. Якщо ми — ви будете сьогодні розважатися з нами. Якщо ви — ми підемо, — запропонував той, що був біля мене. Його обличчя здавалося мені знайомим, але я не бралася згадувати. Зараз це були надто складні ребуси для мого мозку. Він дивився на мене так проникливо, пильно, наче вивчав. Алкоголь підвищив у мені градус сміливості, то ж я вигукнула:

— Згода!

— Я — Назар, а це — Мишко, — перекрикуючи музику, представив себе і друга чорноволосий претендент на танець зі мною.

— Ліка, — вперше в житті я представилася скороченим ім'ям, фактично псевдонімом. Чомусь не хотілося називати повного, наче завтра я могла б пошкодувати про це.

— Ріна, — підтримала подружка, хоч ніколи в житті не називала себе ні Маріною, ні Ріною, ні Марою навіть.

Мишко показав, щоб його зачекали, і побіг домовлятися з ді-джеєм про те, щоб той увімкнув якусь особливу мелодію. Хто оцінюватиме нас, хто визначатиме переможця ми не запитували і не цікавилися. Як і тим, що врешті на танець погодилися. І коли Мишко повернувся, Назар з легким поклоном запросив почати. Я зробила кумедний реверанс, Маринка зареготала на все горло і химерно подала руку Михайлу, починаючи наше змагання.

Я танцювала так, наче від цього залежало все моє подальше життя. Викладалася на повну, як то кажуть. Наш танець був радше агресивним, аніж просто розвагою. Врешті навіть не усвідомила, коли інші пари та компанії дали нам більше місця на майданчику, а ми з Назаром танцювали ледь не аргентинське танго, лише в амплуа клубного міксу. Мелодії змінювали одна одну дуже швидко, ми підлаштовувалися під них і рухалися, мов мали спільний мозок. Його руки на моїй талії, його дотики гарячі, мов би обпалюють, а я легка, наче пір'їнка. Наче й притиснена до нього, а наступної миті знову далека. Крок в крок, імпровізація невимушена. Гралася, вабила і тікала, а він наздоганяв, притискав, пропалював очима, не пропустив жодного мого руху. Я сміялася, вперше відчуваючи радість, нав'язану алкоголем і власною розкутістю. Він магнетично вдивлявся в мої очі.

Та враз один необачний крок... Несподіваний удар зі сторони... І я на землі.

— Ой, вибач, вибач! Ти ціла? — почувся стурбований голос Мишка. Це він під час свого танцю з Маринкою збив мене з ніг. Буквально налетів і ще й вдарив ліктем у спину.

— Розтяпа! — вигукнула подруга і кинулася до мене, але Назар уже допоміг мені встати. Він так і не випустив моєї руки, хоч і не зміг втримати.

— Не страшно, — усміхнулася я. — Житиму...

— Може подихаємо на вулиці свіжим повітрям? — запропонував мій партнер. Потрапити під роздачу від ще когось я б не хотіла, тому з легкістю погодилася.

— Так, було б добре.

Маринка, здається, навіть не помітила, що ми зникли. Була надто зайнятою зі своїм новим знайомим, що рухався в танці дуже кумедно, змітаючи всіх, хто мав необережність наблизитися.

Протиснувшись поміж людей, ми вийшли на вулицю. Свіже повітря обійняло нас прохолодою, що видалася дивовижною. Нарешті не треба було кричати, барабанні перетинки не лопали від напруги.

— Ти не забилася? — поцікавився юнак, усміхнувшись.

— Ні, все чудово, — я й справді почувалася прекрасно. Вільно і легко.