Глава 7

Того вечора він знову додав мене в друзі. Кажу ж, дитячий садок. А ще пролайкав усі фото і дописи. Навіть коментар на аватарку написав.

Наступного ранку прислав картинку "Вдалого дня". Ми трохи переписувалися про те, який в кого настрій, і на цьому все.

Так тривало десь тиждень. Мене це дратувало. Чому не сказати те, що хочеш, прямо? До чого таке спілкування? Хто ми одне одному? Друзі? Кохані?

Про те, що Павлик знову з'явився в моєму житті, я нікому не казала. Знала їхню реакцію: "Жени геть. Він вже завдав тобі чимало турбот!".

Але гнати його я не збиралася. Натомість я спитала, коли таки відбудеться те обіцяне дружнє побачення. Врешті не минуло й пів року, як Павлик запросив мене в кафе.

Я готувалася ще ретельніше, ніж на творчу зустріч, а проте в останню хвилину він повідомленням переніс зустріч на завтра. Тоді то мене й мама вирахувала.

— Знову він? — вразилася дорогенька. — І як в нього сорому нема знову тобі голову баламутити! А ти ж чим думаєш?

— Я кохаю його, — зітхнула сумно, змиваючи міцелярною водою з обличчя косметику.

— Ти чи він призначили зустріч?

— Він, — казати, що то я стала ініціатором, було соромно. Що то за дівчина, що за хлопцем бігає?

Мама важко видихнула і вийшла з кімнати. Що зі мною сперечатися?

Наступного вечора довелося відмовитися від зустрічі з Маринкою заради побачення з коханим придурком, тож подруга теж дізналася всю гірку для неї правду.

— Давно ми тебе з коми витягали? Хто казав, що довіряти більше чоловікам не буде? Це що, на нього не розповсюджується? — кричала вона.

— Я зможу його змінити. Він кохає мене, а я... — запевняла її, ледь не довівши до істерики.

— Та не кохає він тебе, як ти зрозуміти не можеш?! Він використовує! Грається! Ти станеш ще одним його трофеєм! Він з тих, хто ні в чому собі не відмовляє. Йде, кидає тебе страждати й повертається, а ти все терпиш і все дозволяєш. Змінити? Та горбатого могила виправить!

— Ти не знаєш цього! Ти не розумієш, що я відчуваю. Неможливо відчувати за іншу людину, тому неможливо давати поради комусь! — сперечалася я. — Так, в нього складний характер. Але хто ідеальний? Я? Чи ти? Може він моя доля? Я не можу його забути... Такого іншого нема!

— Тут ти права! Такого козла більше нема! Та причарував він тебе, чи що?! Ти ж така розумна дівчина, Анжелко, а поводишся, мов дурепа! — вигукнула подруга і пішла геть. А я поспішила на побачення.

— Хочу дізнатися, що тоді сталося? Чому ми розійшлися? Чому ти не телефонував, якщо справді думав, якщо сумував? — я сиділа на шкіряному кріслі в якомусь ресторані, куди ми прийшли повечеряти, і пильно вдивлялася в красиве обличчя чоловіка. Він здавався мені таким близьким і таким далеким.

— Гордість... Проклята гордість не давала мені це зробити. Мені так гірко, так боляче було. Я ж хотів зробити тобі приємне, готував сюрприз, старався, а ти... Ех... — він нахмурився, навіть очі заблищали. Бідолашний. Як же я образила його... Втім, адже мене теж образили! І знову суперечності.

— Мені теж було так боляче. Я ледь під машину не потрапила. Так плакала, — зізналася йому, чого ніколи не повинна була робити. Зрозуміла це тоді, коли помітила в глибині очей самовпевнену усмішку.

— Більше ніколи не сварімося, — попросив він і подав мені келих. Решта вечора тягнулася доволі довго. Багато що вже не так приваблювало мене, однак я починала роботу над перевихованням. Вирішила розповісти про свої печалі, аби більше він не завдавав мені болю. Наївно сподівалася, що це допоможе. А він майстерно вдавав, що все зрозумів, хоча я й бачила, що це не так.

Наступного ранку Маринка стояла в мене на порозі. Такою рішучою я її ще не бачила.

— Досить руйнувати своє життя! — вигукнула вона. — Я тобі не дозволю, чуєш? Вчора ввечері, де був твій милий після того, як відвіз тебе додому?

— В себе вдома, — здивовано відповіла я.

— А ось і ні. Він був в клубі, де чіпляв дівок! — вигукнула вона.

— А ти звідки знаєш? — на мене, мов відро холодної води вилили.

— Я прослідкувала за ним! І познайомилася! Він у мене номер телефону взяв, а зранку картинку прислав. Ось, глянь! — дівчина простягнула мені смартфон, на екрані якого я побачила вже знайоме мені "вдалого дня". А далі листування:

"Привіт, красуне. Як настрій?"

"Супер, а ти як?"

"Погано... =("

"Чому?"

"Сумую за тобою"

"Так швидко? А що, сподобалася?"

"Дуже!"

"А в тебе хоч дівчини нема?"

Моє серце затремтіло.

"Ні, я абсолютно вільний. А ти?"

"Я теж"

"Тоді може зустрінемося ввечері?"

— Ще доводи потрібні? — крикнула Маринка, а я повільно сповзла по стіні. Даремно було сподіватися на щось інше... Я просто ідіотка.

— Ну, Анжелко, — зітхнула дівчина. — Я лише хотіла, щоб він більше не робив тобі боляче.

Я не могла повірити. Просто не могла в це все повірити. Різко схопила свій телефон і написала йому повідомлення:

"Приїдь сьогодні. Хочу побачитися".

Пашка відписав майже одразу:

"Пробач, сонце, сьогодні працюю. Давай завтра? Я зможу, коли скажеш".

Змахнувши зі щоки сльозу, я взяла смартфон Марини і написала Пашці смс:

"Ні, сьогодні не можу. Може завтра?"

Відповідь не змусила себе чекати:

"Як скажеш, сонце. Тоді до завтра".

Наступної хвилини повідомлення прийшло й мені:

"Не хочу, щоб ти ображалася. Відклав усі справи, проведемо вечір разом. Я молодець?"

"НІ! Ти не молодець! Ти козел! Єдине, коли ти сказав правду, були слова про те, що ти мене не заслуговуєш!" — я записала це голосовим і хутко надіслала на номер, а потім вимкнула телефон. Однак, коли його увімкнула, пропущених не було.

Маринка ж тоді зустрілася з ним і щиро з усього серця зацідила в пику. Я сама спостерігала ту картину, гірко ридаючи за стіною нічного клубу.

В ту мить я справді зненавиділа. Його. Себе. І всіх чоловіків.