Частина 14

Тато оголосив дату нашого весілля і роздав всім запрошення. Я ж, сказавши, що мені не дуже добре, вийшла на вулицю. Я пішла в сад. Там я сиділа, коли мені було важко на душі. Через декілька хвилин чую, що хтось йде. Марк... Він присів біля мене і ми хвилини дві мовчали.

- Я розумію твій стан. - першим порушив нашу мовчанку Марк.

- Через чотирнадцять днів у нас весілля... Не вірю... П'ять місяців нам потрібно буде жити під одним дахом і вдавати з себе закоханих... Я не увляю, що це буде... Мабуть, буде весело. - посміхнулась я.

- Так, сам не вірю - відповів Марк - Вставай. Пішли.

- Куди?

- Просто довірся мені.

Мені, чомусь, захотілось піти з ним. Я встала і ми побігли. Можливо, це було трохи не правильно по відношенню до гостей і батьків, але...

Ми сіли в його машину і вже через пів години були в якомусь лісі. Мені стало не по собі.

- Ти мене вбити вирішив, щоб не одружуватись зі мною? - зі сміхом запитала я

- Можливо. - посміхнувся він

Через десять хвилин ми були на березі озера. Тут було так красиво... Захід сонця, легка прохолода... Я хвилин десять не могла відвести погляду...

- Дякую тобі - сказала я і обійняла Марка. Якісь незрозумілі відчуття переповнювали мене... Ні, Катю. Ти не можеш в нього закохатися!

Ми пробули біля озера годину. Просто сиділи і мовчали. Кожен думав про своє. 

- Дякую тобі за це, але не міг би ти відвезти мене додому?

- Так. Звичайно. Пішли

Через сорок хвилин ми вже були біля мого під'їзду.

- Бувай. До завтра - сказала я і вже збиралася виходити з машини, як Марк мене зупинив.

- Зачекай. Ти забула сумочку. - віддав він мені її і наші руки торкнулися. Мене ніби струмом вдарило. Я швидко вибігла з авто і побігла в квартиру.