Синдром кришталю. Дорослішання.

Віра сиділа й дивилася, як у моєму житті падають стіни.

Старі. Дорослі. Ті, за якими роками ховалися переконання, страхи й виправдання.

- Тобі, моя дитино, ще стане снаги витримати виклики долі. Вона чи він дедалі жорсткіше переконуватиме тебе у їхнім виборі. Обирай свій. Тримайся. Аб’юзери не дають тобі ключів, бо їхні двері для тебе завжди відчинені.

Але ключі від цих дверей - тільки в них.

Перша стіна-  минуле.

Вона посипалася першою.

Я нарешті знала, чого хочу. І чому хочу саме цього.

Жінка «Одна з чотирьох», у якої четверта завжди відсутня, - це НЕВИЗНАЧЕННЯ.

Вона просто розтанула.

Віра полегшено зітхнула.

ВИБІР.

Його потрібно робити постійно. Знову й знову. Доки він не стане природним, як подих.

Друга стіна - родова. Стара, як сам світ.

ДНК жінки чи чоловіка - байдуже. Якби ви тільки знали, наскільки байдуже, якої ви статі…

Стать фізичного тіла дана для виконання власних завдань частинки Душі.

Ця стіна, її енергія,  завжди обирає сильного в Роду. Того, хто ВИМАГАЄ свого. Хто першим криком розправляє легені й заявляє світові:

«Жити!»

Це маркер.

Зрілість.

Адже дитина вчиться говорити не лише криком. Згодом вона починає називати те, чого хоче. А потім - вимагати, відмовлятися, обирати. ГОВОРИТИ про себе.

Упродовж життя.

І ці зміни відлунюють о третій годині за часом Землі, коли вона починає «дихати». Безсоння в цей час, у твоєму Часі й твоєму Знаку Зодіаку, вказує на критичні моменти життя. На межу Дорослості та Зрілості. На дванадцятий Дім, де думки, дії, слова й навіть настрій стають маркерами внутрішніх змін.

Жінка «Одна з чотирьох». Безмовна. Безправна. Цап-відбувайло.

І ця теж розтанула - наче сніжинка від теплого подиху. Від мелодії власного голосу.

Голосу, який виявився медом для вух.

Якби я була чоловіком, ці стіни символізували б чотири чоловіки. А в семи парах поколінь відтворення починалося б із тиску енергії, а не зі стану.

Третя стіна розлетілася яскравим кришталем.

Тим самим, який дістають «тільки на свята».

Кришталем відкладеного життя. Радості, яку належить відчувати за розкладом. Щастя, на яке спершу треба заслужити.

Дорослість.

Жінка «Одна з чотирьох» трималася до останнього. Ховалася за дзеркалом підсвідомості.

Спочатку дзеркало тріснуло. Тріщина побігла павутинням, розділяючи звичне обличчя на десятки відображень. А потім усе розсипалося на маленькі кришталеві кубики з гострими краями.

Більше не було за що триматися.

Людина сама дає собі те, чого хоче.

ВЛАСНІСТЬ. І ВЛАДУ КЕРУВАТИ НЕЮ.

Речами. Собою. Своїм місцем у світі.

Віра дивилася на порожню кімнату й плакала.

Нарешті звільнена.

І така спустошена.

Вона зібрала останні сили й якомога голосніше сказала в Простір:

- Така людина дасть і тобі те, чого ти хочеш. Вона так само ставитиметься й до тебе.

Якщо ти знаєш, чого хочеш, говориш про це й самостійно даєш собі бажане - у парі ви будете рівними.

Але якщо хтось із вас пропускає бодай один пункт, ви перестаєте бути цілісними в парі. Стаєте половинками, які намагаються отримати одне від одного те, чого не навчилися давати собі самі.

Тоді хтось стає аб’юзером, хтось - жертвою. Нарцисом, ображеним, контролером, самозванцем…

І кожен називає це стосунками.

Теола десь мандрувала власним життям. Віра знала це.

То був її ЗРІЛИЙ вибір. Теола сама скеровувала долю діями, ствердженнями й готовністю приймати дари долі як належне.

Теола - Жінка «Одна з чотирьох».

Мінлива. Відсутня. Гнучка. Адаптивна.

Тепер її місце мала посісти інша.

ЗРІЛІСТЬ - це постійне покращення.

- ХТО ВИ ТАКІ В МОЄМУ ЖИТТІ?!

Я кричала від розпачу й болю, намагаючись не збожеволіти.

Віра заплющила очі й утомлено всміхнулася.

-  Ми всі - це ти.

- Як це – «Я»?! Ви ж усі різні! І за формою, і за статтю, і… та в усьому!

- Якби ти була однаковою в усіх вимірах, то проживала б одне й те саме життя. Лінійне. Але ми - квантовики. Усі. Кожна з нас - це ти. Частинка Душі, що пізнає себе через кожен вимір.

- Тобто я - це ті сім чоловіків і сім жінок, яких я бачила в дзеркалі?

- Звісно. Зараз їхня черга з усіх тих тисяч людей, від самого початку. Вони свої нерегії втілили в тобі.

- Але що відбувається?! Як це?

- Ти бачиш на долоні лише лінію Життя. Пряму. Тонку. Ніби нічого особливого.

Але ця лінія - стіна, яку ти бачиш збоку.

Підійди до неї впритул - і побачиш, як углиб розгортаються безліч шляхів. Заплутаних лабіринтів, переходів, перетинів.

Це цеглинки енергетичної інформації Предків. Їхні коди - у твоєму ДНК і в кожному з нас.

Ось що нас поєднує.

- Тоді все, що відбувається в моєму житті й іде «як по маслу», - це…

- Так. Це ми у своєму вимірі розв’язуємо чергове завдання. А коли ти йдеш власним шляхом, то синхронізуєшся з будь-ким із себе. Так отримуєш доступ до спільного Джерела. До того, що лежить у глибині життя.

- І як я це побачу?

- Ти вже бачила.

Міст.

Кожна цеглинка в ньому - зібрання енергій усіх вимірів. І вони постійно вдосконалюються.

Тіла помирають. Частинки Душ обирають нові. Народжуються нові життя. Щербаті цеглинки замінюються, а поруч з’являються нові.

- Куди веде цей міст?

- На інший берег.

- Стіксу?

- Ні. До цілісності.

Я замовкла. Думки снувались і танцювали колами в моїй голові. Віра неначе спала. Я тихо порушила тишу:

-  Всесвіт згортається через розширення?

- Так. А потім знову відбудеться вибух.- Вона не відкривала очі.

- Народження?- Ще тихіше запитала я, неначе боючись накликати цим стару.