Юність. Нарешті ім'я Даринка набуло сенсу.

- Ти кажеш, що не маєш натхнення до життя?

- Так. Мені все сіро й нудно. Я нічому не радію. Особливо цим довбаним тривогам.

- Саме тривоги? Те, що насичує життя, тобі заважає?

Я скривилась.

- Хто ти взагалі така?

- Та, кого ти носила за спиною всі роки. І не помічала.

Дівчина усміхнулась. Я дивилась на підлітка й не могла збагнути, звідки я її знаю.

Коли вона в’їхала в купе, то хвацько закинула рюкзак у відділ нижньої полиці купе. Я побачила, як майнув білий кіт- брелок в темній пащі сховку.

- Мене звуть Даринка. А тебе?

- Ліля.

- Значить я точно в той потяг сіла.  Отже ти купила час для себе.- Вона дивилась прямо в очі.

Я аж рота відкрила.

«Назву тебе я іменем твоїм, моя дитино.» Дарина. Ці слова майнули і зникли за моїм поглядом.

Дівчина сиділа у візку. Вона усміхалась.

- Допомогти?

- Ні, не треба. Мені не треба допомагати. Ти не знаєш, як діяти в таких випадках. Як поводитись зі мною.

Я й не заперечувала.

Вона дуже ловко підтягнулась на руках і майже скинула себе на сидіння купе. Даринка дотягнулась до візка і склала його.

- Нічого, що постоїть тут між нами?

Вона це не запитувала, а просто стверджувала.

- Та нехай стоїть. Матиму на увазі. – Я почула гул наче від «мопеда» за вікном.

- Її більше нема. – Даринка поклала свою руку на стіл, неначе так вона втримала мій світ, щоб його не хитало. Потяг справді перестало колихати. -  З тебе більше нічого їй взяти. Хоча так, мертві можуть взяти. Та тільки те, що ти сама запропонуєш.

- Ти про що?

- Про Смерть. А ти про що подумала?

А я подумала про Ірку. Те, як я її садила у вагон і вона більше не в моєму житті.

Тоді вона сказала:

«Мертві здатні забирати. Віддавай їм усе зайве, аж поки нічого не залишиться».

Я ще тоді подумала, що «нічого» звучить як вирок.

Слово «зайве» я не почула.

- Хм, та так, -сказала я вголос, - згадалась одна дівчина.

- А.

- То ти, Даринко, сама подорожуєш?

- Ні. – Вона аж скинулась. - Я ж з тобою!

Я чомусь здригнулась. Холодна кіптява пробігла по очах і я неначе побачила себе з цією дівчиною за спиною. На моїм горбу.

- В сенсі «зі мною»?

- Та ось тут я зараз з тобою.- Дівчина вже сиділа зі звичайним поглядом і трішки усміхалась, ховаючи крила за спиною.
Мені згадавсь білий котик, брелок, що гойдався на рюкзаку. Милий.  

Згодом дівчина легко, неначе нічого не відбулось, щиро намагаючись осягнути і зрозуміти мої думки, додала. – Ти наче щось згадала, але боїшся це витягати.

- Згадала.

- Кожен захований спогад, як петля навколо шиї. – Її очі запитували. - Ти щоразу давиш цією петлею собі на горло і накидаєш на свої плечі все нові і нові підтвердження цим спогадам. Підсвідомість нагадує тобі про них. Спутує крила свободи. – Знову питання в очах. - Створюються ситуації, зустрічаються люди….

- Можна в тиші посидіти? Ти… ти …. якась агресивна. Я майже відчула той тягар її ваги за своєю спиною Замість крил вільної Долі.

Я занервувала. Моє єство почало роздвоюватись і темна дитина захникала, а світла зашикала на неї.
Дівчина навпроти здалась мені безжальною, суворою…. І сильною.

Мені стало млосно, я випила газованої води, бульби повернули реальність. Даринка не зводила з мене погляду.

- Я маю це якось виводити назовні? – Нарешті сказала я. – Те, що всередині?

- Не ховати.

- Це туга за минулим. Якщо я не ховатиму - вона поглине мене.

- Заховане-не означає пройдене. Воно й далі тягне енергію. Воно буде підтверджуватись знов і знов, щоб тільки довести своє існування, яке слід прожити. Це ж щаблі сходів. Тільки Смерть може прибирати їх. Утворюючи прірву.

Я подумала про Ірку.

Вона справді була лише випадковою знайомою.
Вона була народжена і з’явилась в моєму житті, щоб зіграти саме цю роль.

Я призначила її на цю роль.

Написала слова.

Звісно, що це відрізнялось від життя Ірки. Я навіть всіх подробиць не дізналась. Але Ірка тригернула, створила історію в моїй голові і назавжди пішла жити далі своїм життям, навіть не підозрюючи, яку величезну роль вона зіграла для мене в моїм житті.

- То кого ти згадала?

- Знайому. Взагалі це випадкова знайома.

- Ким вона була утому Місці? Ключем до чого? Передивляйся Місце події. Дай завдання мозку шукати «якорі» за якими ти мене впізнаєш.

- При чому тут ти. Я знаю твоє ім’я. – Я тупо дивилась на дівчину. – І взагалі, ти якась…повчальна не по роках. – Я згадала свої роки.

- Що в імені тобі моїм? – Даринка наче не чула і продовжила безжально. – З чим асоціація мене, а не тільки імені?

- Нічого. Окрім…

Я витріщалась на юну, струнку симпатичну дівчину. Я не помічала її стану. Я бачила тільки як вона проявляється: сильно, зухвало, прямо, відкрито…. Як Ірка.

Заявляючи про себе.

Беручи своє.

Те, що потрібно.

Нічого зайвого.

- Тебе не дивує наша схожість? – Вона випрямилась. - Ти спілкуєшся як з собою. Ти сприйняла мене як себе. Ти не нав’язуєш допомогу, бо сама сильна. Ти не знаєш, що таке несамостійність і попри все -  це ти каліка, а не я.
Я можу встати та піти в будь-який момент.

Вона звелась на ноги і ступила крок.
 

Я підкотила очі і просто вийшла з моменту свідомості.
 

- Що ти робиш? – Я витерла мокре від води обличчя долонями.
Дарина стояла наді мною зі склянкою води.
 

- А що не так? Я тебе до тями привела.

- В усіх сенсах. – Я усміхнулась.

- То що тоді трапилось?- Продовжила перерваний моїм зомлінням діалог.