Поєднання. Дитина. Особистість. Енергія 6 Дому.

- Ну то що? – Зіля пройшлась по квартирі сколихнувши проміння вечірнього сонця, що прокралось крізь жалюзі і гралось теплим пилом. – Ти дізналась, хто я насправді?

Я стояла на порозі кімнати обличчям на Захід і раптова поява сестри змусила мене здригнутись. Моє тіло вклякло і я торкнулась кінчиками пальців одвірків, щоб зберегти рівновагу.

- Не чуди. Ти міцніша, аніж твоє тіло. – Зіля підійшла майже впритул і поставила палець на мою спину, там, трішки нижче лопаток, зліва від хребта, всередину самісінького серця. – ПУХ!

Її палець тицьнув ще сильніше при короткім різкім «Пух!»
Вона не відривала його, а тисла все сильніше.

- Так ти хотіла мене вбити? – Голос її сичав.
- Я бачила. – Моє тіло тремтіло, наче струна після удару по ній. – Я бачила той сон.

- І що ти там побачила? – Зіля прошепотіла в самісіньке вухо і знову боляче втисла палець в спину. Здавалось, що він зараз розітне шкіру і проткне серце.

- Я бачила, як ти  мене вби…вби…вбив… - Я не змогла витиснути більше цього слова.

Вона раптом відступила.

Я мовчала, ковтаючи сльози.

- Не вірю! Це ти! Ти хотіла мене знищити!

- Думай, що хочеш. – Я оговталась від шоку та її несподіваної появи.
Зробила крок вперед. Дійшла до ліжка і впала на нього.

Зіля вже сиділа в кріслі. Там, де колись навідувалась Смерть.

Вони були чарівно схожі. Я дивилась на сестру і ця їхня схожість змусила мене посміхнутись.

- Зіль.
Я точно знаю, хто ти є.
Назву тебе я іменем твоїм, моя Дитино.
Хоч через іншу відображуєш мене тепер,  
Ти та, кого ховаю я за спину.

Вона випростала ноги, розклала руки на бильця крісла, відкинула голову і закрила очі:

- Я слухаю.

Я почала розповідь, довгу, як вечірня мамина казка перед сном, коли її голос стихає, а казка продовжується в сні.
- Давно, колись, в мене була старша сестра. Не в цім житті. Вона завжди є в Роду. Її енергії присутні в кожнім з нас. Вони призначені для певної ролі…  

- …. і я її грала навіть не усвідомлюючи. - Наші слова прозвучали на одній хвилі.

- Я враз стала дорослою, відповідальною…

- … бо таким було оточення.- Слова знову злились в однім голосі.

Зіля танула з кожним реченням. Ми нарешті зливались воєдино.

- Я знаю, сестро, що ти дбала про мене, тоді як я виходила заміж, народжувала, працювала…

- … нехтуючи собою. -  Останні слова поринули в глухім стукоті серця.

- Доки я вкладала свій час у правильне життя, ти, темна сторона моєї внутрішньої дитини, втрачала енергію, яку я вкладала….вкладала… в гарні оцінки, в похвалу, в гордість мною, в статуси, в речі.

Я думала, що 6 Дом –це про побут.
Про роботу. Про дисципліну. Про рутину.
Поки не зрозуміла, що він про Час.

Про той час, який ми віддаємо всім, окрім себе. Це кордон, який є межею витрати Часу на «для себе». Кордон. За який заступати не слід. Бо тоді Простір рухається разом з Часом в одну сторону. Життя зупиняється. Воно йде коло за колом. Коло за колом. Рік за роком. Без змін.

І, поки я варила борщі, пекла хліб, годувала сина, чоловіка, батьків….
Одна маленька дівчинка всередині мене щодня залишалась голодною.

- У мене є для тебе круасани. Дивись, Маленька Ліля, я зробила їх для нас. – Свідомість пригощала Підсвідомість, сестру, яка вже стала тільки тінню.

У відповідь мовчання…
Тільки сон. Там сірі стіни. Змальовані простим олівцем, вони містили плями від нерозвішаних картин. А в куточку висіла єдина кольорова картина. На напіврозваленій стіні.
І тут я зрозуміла.
Вона не бачить МОГО зовнішнього світу. Вона через сни показує СВІЙ. Мій підсвідомий світ.

Вона не бачить круасани.
Вона не бачить кухні.
Вона не бачить пляшечки олії, яку я так довго вибирала… З зеленавим відтінком..
Бо в неї свій світ.
Інакший.
Мій.
Який я не розфарбувала, розмальовуючи зовнішній світ кольорами.

Нарешті її голос звучить. Та дуже сумно:

- Вони на ен-ннім вимірі, в реальності, якої більше не існує. Ти цілила у саме серце. Ми ж мріяли геть зовсім не про це… Ліль. – Маленька Ліля стишила голос ще сильніше.

І я згадала ту картину, що колись вперше намалювала … і останню….
Для себе. Картину маленької дівчинки, яка хотіла прожити своє життя.

Тоді мов блискавка розтнула простір!

Не пензлі куплені були.
Не фарби.
Навіть не альбоми.

Я купувала Час.
Собі.
Хоч трошки щоб побуть на волі.

Світло замерехтіло від перепадів напруги.

Дитина крізь заплющені очі витримувала це блимання тремтячими повіками.
Присутня = Спостерігач.
Зараз ми тремтіли одна в одній, змінюючи свої позиції щомиті. Відбувався шалений обмін енергією.
Все моє життя проносилось перед  очима.
Сприйняття світу перебудовувалось буквально на моїх очах.

Я викупила Час для теї,
Що відсьогодні ожила.
Вона була голодна в темні
Роки,
Що змарнувала я.