Розділ 15

Я не пам’ятаю, коли саме почала тремтіти. Можливо, ще до того, як чоловік схопив мене за плече й змусив подивитися на коло. А можливо — в ту мить, коли я зрозуміла: тепер усе тримається на мені.

— Вієно, слухай мене уважно, — його голос був напружений, але чіткий. — Ти маєш тримати його в колі. Не фізично — поглядом, увагою, волею. Не відводь очей.

Я ковтнула повітря й кивнула, хоча серце билося так, ніби ось-ось вирветься.

Сем сидів у центрі. Його тіло було напружене, голова трохи нахилена, а тінь від нього здавалася неприродно довгою. Це вже був не зовсім він… але й не повністю хтось інший. Десь усередині я відчувала: Сем ще там.

— Дивись на свічки, — продовжив чоловік. — Їх тринадцять. Рахуй. Запам’ятовуй рух полум’я.

Я перевела погляд. Свічки стояли по колу, на однаковій відстані. Полум’я коливалося, ніби дихало разом із домом.

— Якщо полум’я стає червоним — демон сильний, — швидко говорив він. — Якщо червоне полум’я не гасне — він ще тут. Найгірше, якщо загоряться всі тринадцять. Тоді…
Він замовк.

— Тоді що? — прошепотіла я, не відводячи очей від Сема.

— Тоді ми його не втримали.

Перша свічка спалахнула різкіше. Її полум’я на мить стало темно-червоним.

— Одна, — тихо сказала я.

Сем повільно підняв голову. Його губи ледь ворухнулися, але я не почула слів. Замість цього в голові ніби пройшов холодний подих.

— Дивись, не на нього, — різко кинув чоловік. — На свічки.

Друга. Третя. Їхнє полум’я теж змінилося — не яскраво, але помітно. Червоне, глибоке, як жар.

— Три… — мій голос здригнувся. — Вони… вони не гаснуть.

— Це означає, що демон закріпився, — відповів він, не припиняючи читати закляття. — Але він ще не повністю тут. Поки що.

Раптом Сем сіпнувся. Стілець рипнув, коло засвітилося слабким світлом, ніби хтось торкнувся його зсередини. Я відчула, як щось тисне на мене — не фізично, а зсередини грудей.

— Вієно… — пролунав голос.
Цього разу я була впевнена: він звертався саме до мене.

Полум’я ще однієї свічки здригнулося, але не стало червоним. Воно залишилося жовтим, рівним.

— Чотири не перейшли межу, — швидко сказала я, ніби боялася, що якщо замовкну, все розсиплеться. — Не всі.

— Добре, — видихнув чоловік. — Це добре. Тримайся.

Я зосередилася. Дивилася, рахувала, дихала повільно. Не дозволяла страху взяти гору. Бо знала: якщо я зламаюся — коло теж зламається.

Сем різко засміявся. Коротко, хрипло.

— Ви рахуєте свічки… — сказав він чужим голосом. — А не помічаєте головного.

І в ту ж мить ще дві свічки спалахнули червоним.

— Шість, — прошепотіла я.

Тринадцять. Цифра сама собою спливла в голові, як вирок.
Я не знала, скільки ще зможу це витримати.
Але знала одне: поки не загорілися всі — Сем ще має шанс.

Чоловік підвищив голос. Латина зірвалася з його губ різко, уривчасто, ніби кожне слово було ударом. Я не розуміла значення, але відчувала силу — повітря в кімнаті стало густим, важким, свічки затремтіли, немов їх хтось намагався задути зсередини кола.

— Redi unde venisti… claude portas inter mundos… — він не зупинявся ні на мить.

Сем вигнувся в путах. Його плечі напружилися, пальці судомно стиснулися, а обличчя… це вже не було його обличчя. Очі потемніли, погляд став глибоким і порожнім водночас.

Я рахувала. Сім. Вісім. Одна зі свічок спалахнула яскравіше, але полум’я здригнулося й знову повернулося до жовтого.

— Вієно… — знову цей голос.
Тепер він був ближчим. Ніби стояв за моєю спиною, хоча я бачила: Сем сидить переді мною.

— Не слухай його, — різко кинув чоловік, не відводячи погляду від символів. — Він бреше. Він завжди бреше.

— Ти ж знаєш, що я не брешу, — демон усміхнувся Семовими губами. — Я знаю тебе краще, ніж він. Краще, ніж ти сама.

У мене похололи руки, але я не відвела погляду від кола.

— Дев’ять… — прошепотіла я. — Але вони не всі червоні.

— Бо ти тримаєш його, — відповів чоловік. — Не зупиняйся.

Демон нахилив голову, уважно розглядаючи мене.

— Ти боїшся втратити його, — сказав він тихо. — Це правильно. Страх — це двері.
Він зробив паузу, ніби смакував слова.
— Я вже стояв за цими дверима раніше.

— Замовкни, — прошепотіла я, більше для себе, ніж для нього.

Свічки заколивалися, полум’я витягнулося вгору, кілька з них знову спалахнули червоним.

— Десять… — голос зірвався. — Сем, якщо ти мене чуєш… будь ласка.

На мить — лише на мить — його пальці здригнулися інакше. Не різко. По-людськи.

— Чує, — прошипів демон. — Але він слабкий. А я — ні.

Чоловік раптом вдарив долонею по краю кола. Символи спалахнули тьмяним світлом.

— Exigo te! Revertere! — закричав він. — Non hic locus tuus!

Полум’я двох свічок погасло.

— Вісім! — вигукнула я, не вірячи власним очам. — Вони гаснуть!

Демон заревів. Це вже не був людський звук. Сем здригнувся всім тілом, мотузки натягнулися, але коло втримало.

— Це ще не кінець, Вієно, — його голос став низьким, глухим. — Я повернуся. Через нього. Через тебе. Через будь-кого.

Я дивилася прямо в його очі й уперше не відвела погляду.

— Ні, — сказала я твердо. — Не сьогодні.

Свічки тремтіли, але не займалися знову.
І я відчула: щось почало відступати.

Глава 15 (завершення)

Повітря розірвалося різким холодом. Не тим, що від вітру — а таким, що проникає під шкіру. Символи на підлозі почали тьмяніти, немов їх висмоктували зсередини. Чоловік читав уже майже криком, голос у нього зривався, але він не зупинявся.

— Claudo te… vinculo vetere… sanguine primo…

Сем здригнувся так сильно, що стілець скрипнув по підлозі. Його голова різко відкинулася назад, рот розкрився в німому крику. Я бачила, як червоне полум’я ще трималося на трьох свічках.

— Три… — прошепотіла я. — Лише три.

— Тримай! — крикнув чоловік. — Якщо загориться четверта — він вирветься!

Демон засміявся. Глухо, зсередини Сема, ніби сміх лунав не з горла, а з грудей.