Розділ 14

Я довго сиділа, не рухаючись, вдивляючись у темряву кімнати. Ніби вона могла дати відповіді на питання, які застрягли в мені й не давали дихати спокійно.

Він не мав з’явитися.
Не так. Не зараз.

Цей чоловік знав занадто багато.

Він говорив про демона не як хтось, хто чув легенду, а як той, хто пережив її на власній шкірі. Він знав про ляльку. Про жінку. Про будинок. Але найбільше мене лякало інше — він знав про Сема.

І про мене.

Адреса. Час. Те, що він прийшов саме до мене, а не до поліції, не до місцевих, не до будь-кого іншого — це не було випадковістю. Я ніколи не вірила у випадковості. Вони майже завжди виявлялися пастками.

Хто він?
Жертва? Свідок? П’ята дитина?
Чи лише ще одна форма, ще один хід демона?

Я прокручувала в голові кожен його рух, кожен погляд, кожну паузу між словами. Він боявся — я це бачила. Але його страх не був порожнім. Це був страх, який жив у ньому роками. Такий не народжується зненацька.

І він ішов не від слабкості.
Він ішов від знання.

Я повільно видихнула й підвелася. Сидіти більше не мало сенсу. Якщо демон уже рухається — часу в мене немає.

Сем.

Я знала, що мушу йти до нього. Але ще краще — я знала, що саме повинна йому сказати. Не правду. Не всю. Рівно стільки, щоб він пішов за мною.

Я зупинилася посеред кімнати.

Як змусити людину повернутися туди, куди вона боїться йти?

Не наказом.
Не проханням.
А надією.

План складався холодно, майже механічно. Я скажу, що була в будинку. Одна. Що знайшла там дещо важливе — не все, але достатньо, щоб вважати це проривом. Речі. Символи. Сліди ритуалу. Те, що може привести до демона і закінчити все це.

Сем повірить.

Не тому, що я добре брешу.
А тому, що він хоче, щоб це було правдою.

І ще одне.

Якщо Сем піде зі мною…
якщо демон справді в ньому — бодай частково —
він піде теж.

Бо демон не тікає від загрози.
Він іде їй назустріч, щоб зламати її зсередини.

Я це знала.

Якщо я приведу Сема в будинок — я приведу й демона.

Це було жорстоко.
Нечесно.
І небезпечно.

Але іншого шляху я не бачила.

Я накинула плащ і рушила до дверей.
Попереду була лікарня.
І розмова, яка або врятує нас обох…
або стане початком кінця.

Я йшла коридором лікарні повільно, рахуючи кроки. Не тому, що боялася — тому, що збирала себе докупи. Кожне слово, яке я мала сказати, мусило звучати природно. Без тріщин. Без сумнівів. Демон чує сумніви швидше, ніж люди.

Двері в палату були напіввідчинені.

Я зупинилася на мить, перш ніж зайти.
Якщо він уже не він — я це побачу одразу.
Я була до цього готова.

Я зайшла.

Сем сидів на ліжку, спершися спиною на подушки. Рука — без катетера, обличчя — втомлене, але живе. Його очі були звичайними. Не чорними. Не порожніми. Тими самими, які я знала.

Сем. Просто Сем.

Він підвів погляд, і на мить мені стало легше дихати. Ніби хтось зняв із грудей камінь, але не дозволив забути, що той все ще поруч.

— Ви довго, — сказав він спокійно, без напруги.

Його голос не здригнувся.
Жодної тіні.

— Мала справи, — відповіла я, заходячи глибше в палату й зачиняючи за собою двері.

Я не сіла одразу. Стояла, вдивляючись у нього, ніби намагалася переконати себе ще раз. Ні ознак. Ні чужої присутності. Лише виснаження й знайома впертість у плечах.

— Як ви? — запитала я.

— Живий, — ледь усміхнувся він. — Це вже непогано для мого резюме.

Я хмикнула, але всмішка не дійшла до очей. Я дивилася на його руки. На шию. На тінь під очима. Шукала хоч щось, що могло б мене зупинити.

Нічого.

— Лікарі кажуть, що вам стало краще, — сказала я. — Але вам не варто ще навантажувати себе.

Він подивився на мене уважніше.

— Ви не за цим прийшли.

Завжди такий.
Занадто добре мене читав.

Я нарешті сіла навпроти. Склала руки на колінах, змусила себе вдихнути глибше.

— Я була в будинку, — сказала я рівно.

Його брови ледь здригнулися.

— Одна? — запитав він.

— Так.

Коротка пауза. Надто коротка, щоб бути випадковою.

— І? — спитав він.

Ось воно.
Момент, де брехня має звучати як правда.

— Я знайшла деякі речі, — продовжила я. — Не все. Але достатньо, щоб зрозуміти: демон не просто там був. Він прив’язаний до цього місця сильніше, ніж ми думали.

Сем не перебивав. Лише слухав. Його погляд був зосередженим, гострим, але все ще людським.

— Там є сліди ритуалу, — сказала я. — Старі. Частково знищені. І… символи. Ті самі, що ми бачили на тілах.

Він повільно видихнув.

— Ви впевнені?

— Так, — відповіла я без вагань.

І цього разу це було майже правдою.

Я підвелася й підійшла ближче, зупинившись біля ліжка.

— Сем, — сказала тихіше. — Якщо ми хочемо закінчити це… нам доведеться повернутися туди.

Я дивилася йому просто в очі.

— Разом.

Він мовчав кілька секунд. Я бачила, як у ньому борються втома й обов’язок. Біль і надія. Людина і те, що могло жити поруч із нею.

Але зараз переді мною був він.

— Коли? — нарешті запитав Сем.

Я ледь помітно стиснула пальці.

— Скоро, — відповіла я. — Поки демон не зрозумів, що ми ближче, ніж він думає.

Я не знала, чи слухає він нас уже зараз.

Але якщо так —
він щойно проковтнув наживку.

Я не могла викинути його з голови.

Того чоловіка.
П’яту дитину, яка виросла, але так і не стала здобиччю до кінця. Демон торкнувся його — я була в цьому певна, — але не зміг заволодіти повністю. Оберіг, знання, випадок… або щось гірше. Те, що дозволило йому вижити й водночас прирекло жити поряд із цим злом усе життя.

Чому саме він?
Чому саме зараз?
І головне — чому він знайшов мене?

Я сиділа навпроти Сема, відчуваючи, як ці питання тиснуть зсередини, але вирішила сказати лише частину правди. Рівно стільки, скільки було потрібно.