Розділ 13

Ім’я демона: Кагорамару

Природа демона: слабкість людей. Він більш впливовий до дітей, адже вони слабші за дорослих.

Має вплив через провину (жертва носить у собі провину, яку не може пробачити собі все життя).

Відчуває страх та безсилля жертви.

Його влада:

Стає власником жертви: спочатку душі, згодом тіла, як паразит, який з’їдає та поглинає в себе все те, чим живиться жертва або що підтримує її для існування.

Поселяється в тілі (ставить мітки як знак і радар. У разі чого, коли тіло виснажується або втрачає силу, він переселяється в інше).

Залишає символи на тілах.

Може розмовляти голосом тих, кого раніше знищив. З кожною жертвою його мутація та перевтілення стають кращими й сильнішими.

Походження:
Колись Кагорамару був кам’яним духом, що жив у ляльці-охоронці. Спочатку, перед тим як він закріпився в цій іграшці, був змушений підкорятися власниці, яка його викликала, допоки не почав сильнішати й відчувати, що вже має силу. Закритий був відьмою та іграшкою — перебував у руках, і перша власниця мала над ним владу, як над лялькою: викликала його за потреби й уміла закривати назад.

Та згодом його потривожили знову, але цього разу демон зіграв протилежне — обхитрив нову власницю, сказавши, що на свободі, у тілі ляльки, йому краще. Жінка священника не знала його достатньо добре, щоб заперечити, тому погодилася залишити його, аж поки він не придумав, як позбутися і її — убити, аби та більше не могла його закрити.

Жінка слухала всі його слова й виконувала все, що він їй говорив. Вона приносила дітям іграшку, не помічаючи, що демон стає сильним і незламним. Так тривало до того моменту, поки він сам не почав переселятися в тіла. Перше тіло було дитяче, а згодом — тіло священника. Саме так і сталося: він отруїв свою жінку, забальзамував її та сховав тіло, а сам пустив плітки про її зникнення.

Їхній син усе це бачив і знав правду, тому демон уклав із ним договір на випадок, якщо той докопається до істини: стерта пам’ять заради щасливого життя. Хлопчина, боячись, погодився, бо не мав іншого вибору. Так демон обхитрив і його — по душу він може прийти, коли захоче.

Я їхав пізно, майже освітленою дорогою. Ямасе, звісно, красиве та бадьоре місце з важким дитинством, але шкода, що воно досі стоїть із цим важким подихом. Я не очікував побачити їх у новинах. Я був упевнений, що вони проживають спокійне життя й ідуть своїм шляхом. Але вибачте — всі четверо з однаковими наслідками. Я мовчати не буду.

Того дня я добре пам’ятаю, ніби це було вчора. Але я мовчав. Я зрадив їх усіх, сказавши, що дотримаю свого слова — мовчанням.

Варто було мені ступити на поріг будинку, як я все розповів батькам. Спочатку вони мені не повірили, допоки я не показав мітку на своєму тілі. Тоді вони одразу заціпеніли й були шоковані.

Наступного дня я вирішив узяти ту книгу, яку нам показала Сая. Мовчки, після школи, я добрався до того будинку та забрав книгу. Прийшовши додому, одразу почав розглядати сторінки — всі пожовклі та застарілі. Особливо я помітив, що всюди була латина.

З часом я почав вивчати латину, щоб прочитати книгу. На це пішли роки й багато місяців. Я думав, що це марно, і шкодував про витрачений час, допоки не знайшов цього демона на сторінках. Кожне слово з перекладом давалося важко й було незрозумілим, але згодом я почав виводити сенс.

Виявилося, що авторка книги була нахабною та підступною відьмою, яка цікавилася темними силами. Їй навіть платили, щоб вона мстилася або шкодила комусь — і вона писала про це в книзі. Я був вражений і водночас збентежений. Вона не була просто підступною — вона була стриманою й ніколи не пробачала чоловікам, які жорстоко кривдили жінок.

Я зупинився біля будинку, точніше — готелю, де проживала Вієна Кортн. Вона була мені потрібна як зачіпка та підказка, щоб закрити це прокляття. Я не наважувався просто підійти й поговорити, як усі. Я вирішив вламатися в її кімнату. Героїчно.

Адже американське бюро — найсильніше й найкраще з усіх розслідувань. Особливо вона — американка, яка приїхала сунути справу японців. Від себе скажу: вона ще відіграє роль у цій справі, бо не просто так вона досі тут. Звісно, щоб розслідувати й закрити її.

Моя ціль була простою: я хотів дізнатися, що саме вони вже нарили за той час, поки я займався перекладом книги. Я дізнався про оберіг, який його стримує й не підпускає до душі. Це був звичайний хрестик, який колись носила відьма, а згодом і жінка священника. Я забрав цей хрестик собі, щоб упевнитися, чи він працює, і за цей час був у надійних руках Бога, якщо говорити чесно.

Історія зі священником була гучною та популярною в Ямасе. Шкода, що вона передавалася лише з уст в уста, а не була записана. Покоління, яке бачило й проживало ті часи, не мовчало, адже вони породили наслідника для продовження цієї сили. Гадаєте, ці люди справді були поклонниками Бога? Ні. Вони лише на людях здавалися святими й чесними, а насправді брехали та розпускали плітки. Скільки сімей пропало через їхні поради й слова — не кажучи вже про жертви.

Я піднявся сходами й подзвонив у дзвінок, вирішивши зачекати: можливо, її не було в готелі. Та мені відчинила якась жінка — напевно, мешканка або власниця готелю, дивлячись на її стан і на сам готель.

Я навіть не встиг узятися за ручку дверей, як вона вже вийшла за них.

— Добрий вечір! — промовив я.

— Ви хто?

Жінка зі здивуванням і шоком глянула на мене.

— Я…

У цю мить я не очікував, що мене так сильно зламає на одній ноті, тому вирішив ляпнути перше, що спало на думку.

— Я шукаю Вієну Кортн. Мені повідомили, що вона тут живе, тобто наразі перебуває.

Чорт забирай…
Іншого не прийшло в цю секунду.

— Хто вас сюди прислав?

Жінка була ще кращим детективом, ніж я.

— Ніхто. Я сам прийшов, адже знаю цю жінку, і хотів би особисто з нею поспілкуватися. У нас призначена зустріч у її номері.