Розділ 12

Сем лежав у лікарняній палаті, втупившись у стелю. Тіло ще не слухалося повністю, але свідомість була ясною — надто ясною, щоб відпочивати. Двері тихо відчинилися, і він почув знайомі кроки.

Дмитро зайшов і зачинив двері за собою.

Кілька секунд мовчав.

— Вітаю, — нарешті кинув він сухо.

— Чого прийшов? — не повертаючи голови, запитав Сем.

Дмитро не зреагував. Підійшов ближче, став біля ліжка, склав руки на грудях.

— Хотів упевнитися, в якому ти стані. Бо, знаєш, за тебе мені горлянку ще не перерізали.

Сем повільно повернув голову й подивився на нього. Погляд був важкий, втомлений, але холодний.

— Це все? Чи ти прийшов переконатися, що я ще можу бігати за твоїми наказами?

Дмитро смикнув куточком губ — не посмішка, швидше тінь роздратування.

— Віена… — почав він і зробив паузу. — Віена виявилася значно проблемнішою, ніж я очікував.

Сем насторожився.

— Вона поставила мене на місце, — продовжив Дмитро. — Прямо. Без криків, без істерик. Просто сказала, що я використовую тебе як маріонетку. Що тобі зручно ламати хребет, поки я сиджу в кабінеті й прикриваюся наказами.

Сем мовчав. Лише стиснув щелепу.

Дмитро різко дістав папку й кинув її йому просто на груди. Документи глухо вдарилися об тіло.

— Після завершення цієї справи ти звільнений, — сказав він рівно. — Без звань, без титулів, без легенд про героя. А Віена їде назад у Штати.

Сем не одразу заглянув у папку.

— Чому? — спитав тихо.

— Бо мені не потрібні такі виродки, — Дмитро нахилився ближче, — які ведуть справи чесно й по-людськи. Це заважає. Це робить систему крихкою.

Сем повільно видихнув.

— Ти боїшся не нас, — сказав він. — Ти боїшся, що ми не стали такими, як ти.

Дмитро випрямився.

— Одужуй, — кинув він. — Поки ще маєш що втрачати.

Він вийшов, грюкнувши дверима.

Сем залишився сам.

Він опустив погляд на папку, але не відкрив її. Лише заплющив очі й відчув, як щось темне всередині нього ворухнулося — не демон, ні.

Злість.

І цього разу
вона була повністю його.

- А щоб його...

Сем залишився сам.

Палата наповнилася тишею, яка давила сильніше за біль у тілі. Монітор тихо відраховував удари серця — рівно, надто рівно. Він заплющив очі, але спокою це не принесло.

Перед ним знову постав той сон.

Бібліотекар.

Його обличчя — бліде, ніби воскове, очі порожні, але усмішка… усмішка була справжньою. Надто спокійною для людини, яка вже прийняла рішення. Сем бачив, як старий дістає ніж, як рука не тремтить. Жодного каяття. Лише полегшення.

Кров у сні не лилася — вона повільно стікала, мов чорнило по сторінках старої книги.

Він знав, — подумав Сем.
Знав усе й мовчав.

Сон тоді обірвався різко — відчуттям порожнечі, ніби щось вирвали зсередини, залишивши діру.

Сем повільно розплющив очі.

— Це було не попередження… — прошепотів він. — Це було зізнання.

Його пальці мимоволі стиснули простирадло. Бібліотекар не просто приховував правду — він був її частиною. Ланкою. Свідком. А можливо — охоронцем.

І тоді думки самі собою перейшли до Вієни.

Її обличчя виникло несподівано ясно. Не в моменті страху, не під час хаосу — а тоді, коли вона мовчки сиділа поруч. Коли не тиснула. Не вимагала. Просто була.

Вона бачила більше, ніж казала, — усвідомив він.
І сказала більше, ніж повинна була.

Вієна не боялася ні будинку, ні тіл, ні ляльки. Вона боялася іншого — що правда виявиться гіршою за зло. І все одно йшла до кінця.

Сем відчув, як у грудях щось стислося.

— Ти не повинна була в це лізти… — тихо промовив він у порожню палату.

Але знав — навіть якби міг, він би її не зупинив.

Бо такі, як Вієна, не відступають.
Вони або знаходять відповіді,
або самі стають частиною історії.

І, заплющивши очі знову, Сем уперше подумав не про демона всередині себе.

А про те,
чи зможе він захистити її,
коли правда нарешті вирветься назовні.

У цей момент мені просто залишалося відійти від усього цього. Сон про смерть бібліотекаря — видіння, швидше за все. Усяка маячня від демона, інформація та втома.

Я підвівся, щоб усістися та поглянути у вікно. Крапельницю з мене зняли, тому я вільно міг навіть ходити. Чесно — я шкодую, що тоді не піддався демону, адже ця маячня, що коїться тут, уся на моїх плечах.

— Дідько…

Я закрив руками обличчя й долонями, погладжуючи його, замислився. Знову вона. Зараз, учора, вдень і вночі. Усі думки забила. Відколи це я став таким безсилим у почуттях?

Але в цю мить вона продовжувала роботу. Вона хапалася за всі деталі, які піддавалися її логіці, з точки доступу. Вона хоче, аби я жив — тут і зараз. Шкода, звісно, буде розчаровувати її цим, але хоча б не дарма прожив: за моє життя хтось бореться краще, ніж я сам. Отож усе-таки ця дівчинка — справжній лицар.

У двері постукали. Я в цей час стояв навпроти вікна. За ними була Віена. Вона повільно відчинила й заглянула всередину — чесне слово, як дитя.

— Сем…

Я обернувся до неї. Автоматично — і так само автоматично усміхнувся. Вона не повірила, що я знову на ногах, і кинулася мені в обійми. Я похитнувся, але спіймав її своїми ще безсилими руками та обійняв у відповідь. Я відчув запах її волосся й її присутність — на душі навіть стало трішки легше.

Я змінився.
Після зустрічі з нею.

— Я така рада, що вам стає краще.

— І я вам радий, що не забули хоча б про мене тут, — відповів я. — Тепер ви зомбі невиспаний, а не я.

Вона зітхнула від утоми.

— Я тепер упевнена на всі сто, що вам краще.

— А я не говорив, що мені погано.

У цю мить я зрозумів, що колись добалакаюся.

— Велика самовпевненість у вас, чи не так?

— Достатня, аби ви її підкорили та поставили на ноги…

І тут я вирішив поцілувати її. Взявши її обличчя в свої руки, я наблизив її до себе. Спочатку ніби пробував її губи на смак. А згодом — і її саму.