Розділ 11

Сем лежав у лікарняній койці. Я сиділа поруч і чекала, аби він отямився. Його тіло ослабло, синці під очима стали ще помітнішими, а сам він зблід.
Невже його тіло потроху переходить у руки демона?..

Я важко видихнула й поклала свою долоню на його руку. Не знаю, чи він чує мене, чи відчуває хоча б щось, але я говорила з ним так, ніби він дійсно при тямі.

— Я поруч, Сем. Ви не самі, — тихо промовила я.

Дивилася, як трубка щільно прилягала до його руки. Вени на ній виступали — це давало зрозуміти, що він і справді сильний і натренований.

Дмитро був у коридорі, розмовляв із командою, чекаючи, поки я вийду з кімнати. Чесно — я навіть не мала поняття, що йому казати. Справа виглядала справді містичною. При тому я тут ні з ким не була близька, окрім Сема. Мені тим паче не було куди звернутися чи щось знайти, самій теж не варто було рипатися…

Саме тоді я й усвідомила, наскільки я безсила.

Сем спав. На щастя, тілесних ушкоджень у нього не було — лише глибокий сон.

Тіло, яке він знайшов, відправили на розслідування. Воно було бальзамоване, тому так добре збереглося. Варто було з’ясувати, навіщо його зберігали стільки років і чому все сталося саме тепер.

Мешканці зібралися біля будинку через сирени поліції. Усі бачили, як тіло жінки, замотане в чорний пакет, винесли з будинку, а Сема забрала швидка. Дмитро намагався з’ясувати в мене все, але я сказала, що згодом йому розповім.

Двері відчинилися, і я здригнулася — за ними стояв Дмитро.

— Вієно, нам потрібно поговорити.

— Згодом, — відповіла я. — Я до вас підійду пізніше, а зараз…

Він перебив мене:

— Йому нічого не буде. Залиш його в спокої, дай відпочити. Зараз потрібно думати про справу.

— Ви маєте рацію. Про справу, в якій вас немає й ви навіть не знаєте, що відбувається. Гадаєте, я вже настільки втратила розум? — я лише повернула голову й глянула на нього.

Дмитро подивився на мене уважно.

— Мені здається, це потрібно лише нам із Семом. Більше нікому.

Він зачинив двері, підійшов ближче до ліжка й глянув спершу на мене, потім на Сема. Було видно, що Сем уже не такий, як раніше: втома проступала назовні, не лише всередині.

— Сем узагалі-то хотів усе робити сам, як завжди, — почав Дмитро. — Я добре його знав і знаю: він на силі справлявся з будь-якими справами. Але йти самотужки — це майже те саме, що зникнути безвісти. Я не такий, як він, я був би лише тягарем або завадою. Тому я вирішив зв’язатися з другом-американцем, який, можливо, знає когось, хто зможе нам допомогти. І він відправив вас сюди.

Я уважно слухала, але не могла скласти повної картини.

— Я, звісно, був незадоволений, не кажучи вже про Сема. Тим паче я навіть не знав, як вас поєднати. Якби ще чоловік — можливо, але жінка… навряд. Я сказав своєму другові, що це неможливо. Але він відповів, що поговорить із Семом.

Він зробив паузу.

— І одразу скажу: Сема хотіли позбавити роботи й титулу, над яким він працював роками. Ми домовилися з ним, щоб він вас прийняв.

Я відчула, як усередині все стислося. Отже, так…

Сем пережив розлучення — і в цей самий час у нього вирішили забрати все.

— І йому довелося погодитися, — додав Дмитро.

Звісно. Як інакше — без тиску.

У ту мить мені стало ще огидніше стояти поруч і розмовляти з ним.

Я повільно підвелася зі стільця. Долоня ще кілька секунд лежала на руці Сема, ніби я вагалася — відпускати чи ні. Потім забрала її.

— Ви знали, — сказала я тихо.

Дмитро не відповів одразу.

— Ви знали, що з ним це станеться, — повторила я, вже дивлячись прямо в очі. — Ви знали, що він не витримає. І все одно підштовхнули його.

— Не перекручуй, — сухо відповів він. — Це була необхідність.

— Необхідність? — я гірко всміхнулася. — Ви називаєте необхідністю те, що людину зламали, а потім кинули у вогонь?

Він стиснув щелепу.

— Сем не дитина. Він знав, на що йде.

— Він знав, що може втратити себе?! — мій голос зірвався. — Він знав, що в ньому щось прокинеться?!

Я вказала на ліжко.

— Подивіться на нього. Це, по-вашому, контроль?

— Він живий, — різко відповів Дмитро. — І це головне.

— Ні, — я підійшла ближче, майже впритул. — Головне — що ви використали його. Коли він був найслабшим.

Дмитро зробив крок уперед.

— Не смій мене звинувачувати. Якби не я, він би пішов туди сам. І ти б знайшла його вже в труні.

— А тепер що? — я різко розвернулася до нього. — Тепер у труні могла бути його душа?

Він мовчав.

— Ви торгували ним, — продовжила я, відчуваючи, як у грудях підіймається лють. — Його страхом. Його минулим. Його титулом. Ви думали, що він витримає, бо він “завжди витримує”.

Я засміялася — коротко й порожньо.

— Знаєте, що найгірше? Ви навіть не запитали, чи він хоче жити далі після цього.

— Досить, — прошипів Дмитро. — Ти не розумієш усієї картини.

— А ви розумієте?! — я майже кричала. — Ви стояли поруч, коли він відчував це в собі?! Коли він був готовий, щоб я його застрелила?!

Ці слова його зупинили.

— Що? — повільно вимовив він.

Я не відвела погляду.

— Він дав мені свій пістолет. І сказав, щоб я стріляла, якщо він не зможе втриматися.

У кімнаті повисла тиша.

Дмитро зробив крок назад.

— Ви зробили з нього зброю, — тихо сказала я. — А зброя ламається першою.

Він провів рукою по обличчю.

— Я не хотів цього, — нарешті вимовив він.

— Хотіли, — холодно відповіла я. — Просто не думали, що побачите наслідки.

Я підійшла назад до ліжка й стала між ним і Семом.

— Якщо ви ще раз використаєте його, — сказала я, не обертаючись, — я зупиню не справу. Я зупиню вас.

— Ти погрожуєш мені? — голос Дмитра став крижаним.

Я обернулася.

— Ні. Я вас попереджаю.

Він дивився на мене довго. Потім мовчки розвернувся й вийшов, грюкнувши дверима так, що стіни здригнулися.

Я залишилася поруч із Семом.

Нахилилася до нього й прошепотіла: