Розділ 10

Коли ми зайшли у будинок, одразу вдарив запах цвілі та протухлої деревини. Сем сильним ударом ноги відчинив двері — руками вони не піддавалися. Будинок був загороджений і зачинений, але це не для нас. Двері трималися напрочуд міцно, як для свого віку: деревина так щільно прилягала одна до одної, що з поламаних дверей здавалося — ми швидше вибили їх, аніж відчинили.

Будинок був затемнений, але не виглядав страшним чи навіть недбалим. Так, запиленість і павутина були всюди, проте кімнати зберігали кольори, ніби звідси просто виїхали люди або поїхали кудись, залишивши все на своїх місцях. За обстановкою сім’я виглядала доволі заможною й забезпеченою: меблі були розставлені вздовж стін, аби не заважати проходу. Картини із зображенням місцевих жителів, будинків того часу та навіть худоби. Я, підсвічуючи ліхтариком, уважно роздивлялася все навколо. Сем, на відміну від мене, перевіряв кімнати, мов справжній детектив, а не людина, якій просто цікава чужа домівка.

Я оглядала антикваріат з іконами та ланцюжками — вони виглядали цілими й не пограбованими. Можливо, через метал?

Сем спустився з другого поверху.

— Ікони, хрести та Біблії — усе це підтверджує слова старого, що батьки були священниками. Цікаво, як ці речі ще на місці? — промовив Сем.

У цей час я розглядала стіну з різними ланцюжками та хрестами, які виглядали доволі дивно.

— Християнство або католицизм у Японії? — пробурмотіла я.

— Вам не здається дивним, що в них інша віра?

Сем підсвітив своїм ліхтариком скло, за яким стояли речі.

— Як тільки зайшов у будинок, зрозумів: у нас зовсім не так розміщують подібні речі. Та віра в Бога тут рідкість, але трапляється.

— Я це знаю, але ця шафа з прикрасами…

Сем уважно розглядав антикваріат.

— Для священника це вважалося місцем для зброї. Сила, яка робила його святим. Усі хрести призначені для особливих молитов, навіть ікони. Гадаєте, чому тут золото і срібло досі цілі?

— Тут мало б ще щось залишитися. Гадаєте, люди не знали про коштовності священників?

— Крадіжка вважалася гріхом. Більшість боялися цього. А ще — будинок вважали проклятим, тому сюди рідко ступала нога людини. А якщо й були сміливці — дім не пускав їх усередину.

— Взагалі?

— На відміну від мене — так. Я зайшов, бо будинок хотів, аби я тут був.Чому він досі цілий?

Я замислилася.

— За словами жителів, він мав давно бути зруйнованим і очищеним. Земля тут велика — чудове місце для будівництва, гарний варіант для бізнесу.

— Історія їх злякала.

— У наш час такі історії вже мало кого лякають. Люди зосереджені на собі й на грошах. Просто будинок не давав можливості ним заволодіти — ось і все.

— Звідки ви знаєте про цей дім? — запитала я.

Я обернулася до Сема.

— З дитинства. Але не було жодної теорії чи підказки, що цей дім — ключ. Нам розповідали іншу історію: священник був катом для своєї дружини. Бив її так, щоб не залишати слідів — добре знав анатомію. Одного дня він її вбив і сховав тіло десь у стінах або під будинком. Після цього майже не виходив з дому. Люди його боялися — його мова й поведінка різко відрізнялися від інших. На відміну від сина. І досі дехто вважає, що тут живе його син. Хоча насправді це бібліотекар, який і написав усю цю маячню.

Я слухала уважно.

— А що, як тіло жінки й досі тут? Старий нам не сказав, де поховані батьки й як вони померли. Можливо, він просто замінив історію на більш «реалістичну», щоб не думали, що він такий самий, як батько…

— Або вся сімейка хвора, — відповів Сем. — Як би там не було, нам потрібно знайти ляльку. Уся справа в ній.

Я подивилася на розкидані речі та меблі.

— Тут купа іграшок. Яка з них — вона?

Сем підійшов до столу й почав відкривати коробки.

— На відміну від іншого, ці коробки виглядають свіжими. Гадаєш, комусь усе ж вдалося сюди пробратися?

— Треба зібрати всі іграшки й спалити їх. Негайно, — сказала я.

Сем завмер і обернувся до мене.

— Якщо з лялькою щось пов’язано, ми маємо знайти кожен шматочок. Навіть волосину.

Ми почали шукати разом. Усі іграшки — з ящиків, шаф і меблів — склали в купу в коридорі. Нам вистачило години.

Ми вирішили перепочити: Сем сів на стіл, а я — на крісло. Воно заскрипіло старим, ненадійним звуком.

— Що далі робимо?

— Поки я шукав ляльки, знайшов схованку в спальні.

Він показав чорний блокнот.

— Можливо, тут щось є.

Я підійшла ближче й направила ліхтарик на книгу. Сем почав гортати сторінки.

— Тут усе японською… чорт забирай…

Він посміхнувся і глянув мені в обличчя.

— Ви, мабуть, забули, де ви. Тоді я вам нагадаю.

— Сем, я знаю, де я. Просто не очікувала.

Наші погляди зустрілися. Легкий рум’янець пробіг по щоці — я згадала той поцілунок.

Який же ти водночас грайливий і спокусливий… і такий нахабний козел.

Сем перегорнув ще кілька сторінок. Усмішка зникла з його обличчя так само швидко, як і з’явилася. Ліхтарик у його руці затремтів — ледь помітно, але я це побачила.

— Тут не просто записи, — сказав він тихіше. — Це щоденник.

ітря в кімнаті стало густішим, ніби будинок затримував подих разом із нами.

— Що саме? — спитала я, хоча вже знала: нічого доброго.

Сем зупинився на одній сторінці. Його пальці завмерли, не наважуючись перегорнути далі.

— Вона… — він прокашлявся. — Вона описувала його не як демона. А як гостя.

ші плечі майже торкалися, і я відчула тепло від нього — дивно живе на тлі цього мертвого будинку.

— Прочитай, — сказала я.

Він ковтнув і почав уголос:

— «Він прийшов, коли я залишилася сама. Не зі злом — зі співчуттям. Він слухав мій біль. Він грався зі мною, як дитина. Я дала йому ім’я, бо без імені він слабкий».

Я відчула, як по спині повільно побіг холод.

— Мунє… — прошепотіла я.

Сем кивнув.

— Але це не ім’я демона. Це ім’я для оболонки.

Десь у глибині будинку щось тихо клацнуло. Не різко — радше обережно. Так клацає старе дерево, коли хтось стає на сходинку.