Розділ 9

Сая та Сем виглядали доволі втомленими, але, попри це, трималися і розмовляли. Я сиділа поруч із Семом. Дівчина одразу не хотіла говорити, доки я не запропонувала спільну розмову. З важкістю вона дивилася на нього та майже не говорила — лише кивала головою.

Я поглянула на Сема й дала знак, що спробую поговорити з нею сама. Він глянув на мене, згодом — на неї, і йому нічого не залишалося, як погодитися. Важко підвівшись зі стільця, він покинув кімнату.

Я поглянула на дівчину та легко кивнула їй.

— Чому ви тут, Сає?

Вона не поспішала відповідати, лише відвела погляд убік. Я вирішила діяти інакше.

— Прикро визнавати те, що ви бачили й відчули на собі. Неприємно, так?

Вона глянула на мене.
Діє.
Йдемо далі.

— Я ніколи не думала, що колись опинюся тут. Хоча я цього не хотіла… Я навіть не хотіла ставати детективом. З дитинства мене тягнуло до бальних танців, я обожнювала дивитися, як танцюють балерини. Уявляла себе на їхньому місці, думала, що колись і я буду такою ж. Але життя склалося інакше…

Я зробила паузу.

— Я покохала. По-справжньому. Він був простим поліцейським, який прийшов у наш будинок… А я, налякана, тремтіла в кутку, як дитина. Батько того вечора сильно напився, і ми з мамою думали, що перечекаємо до ранку — можливо, алкоголь вивітриться, і все знову стане, як раніше… Але вранці він пішов у магазин пішки… і я набрала 911.

Мене забрали у відділок: відбитки, пояснення, допити. Але все було марно — його відпустили. А через три місяці — знову той самий скандал. Надворі холодно, я в піжамі, у сльозах, як і мама. Ми тікали й ховалися де тільки могли. Сусіди бачили, але робили вигляд, що нічого не помічають. До того ж його сестра жила навпроти, через дорогу, і не хотіла втручатися.

Згодом з’ясувалося, що батько був наркоманом. Спочатку — конопля, потім порошок. Уколів він боявся, тож приймали їх лише його друзі. Мама часто не могла знайти шприци в будинку — батько забирав їх із собою.

Сая слухала мене уважно.

— Коли я знову опинилася у відділку, там був той самий хлопець. Але цього разу він допоміг мені більше. Він допоміг мені вивчитися на детектива. Спочатку я навчалася на поліцейського, а потім вирішила піти вище. Він підтримував мене, заохочував. Я тоді не здогадувалася, що він хотів цього спеціально — бо сам не прагнув підвищення, адже це означало б крах його бізнесу.

Я ковтнула повітря.

— Він теж був наркоторговцем. Продавав і перевозив усе це, де тільки міг. У поліцію пішов заради прикриття своїх друзів. А мене навчив, щоб я прикривала його повністю й замітала сліди.

— Як ви про це дізналися? — спокійно запитала Сая.

— Достатньо було взяти його одяг у прання: жіночі парфуми, а в кишені — пачечка наркотиків. Зрада. Обман. Розчарування. Але я взяла себе в руки й здала його разом із усіма його друзями.

Сая здивувалася.

— Акіра за записами не раз був зупинений через наркотичну діяльність. Ви про це знали? Він вживав наркотики?

Вона не відповіла одразу, лише кивнула.

— Ви це помічали, так?

Вона кивнула знову — й цього разу заплакала, закриваючи обличчя долонями. Схлипування, спроби заспокоїтися.

Я спокійно дочекалася, поки вона прийде до тями, й продовжила:

— Ви сильна. Ви з усім впораєтесь. Візьміть себе в руки, бо хто, як не ви?

Вона знову кивнула.

— Я не думала, що він зайде так далеко. Я просила його зупинитися. Ми хотіли сім’ю… Але він говорив мені одне в обличчя, а за спиною продовжував робити своє, — сказала Сая.

— І ви вирішили сказати про це зараз? — запитала я.

— Ні… Я закрила на це очі, коли він загинув в аварії. Тоді я відчула полегшення, ніби з мене зняли тягар. Але кілька днів тому я побачила його знову. Живого. Він пройшов повз мій будинок і навіть глянув на мене, усміхаючись. Я подумала, що з’їхала з глузду… або це його двійник. Поки не наздогнала його.

Вона ще не повністю заспокоїлася, говорила крізь сльози.

— Я зупинила його, схопила за руку… Він обернувся й сказав:
«Пограй зі мною, Сає».
І в ту мить мені здалося, що я в галюцинації — його очі були повністю чорні. Як смола. Він перестав усміхатися, розвернувся і пішов далі…

Я слухала її вже дуже уважно.

— Ви бачили його ще раз?

Вона глянула на мене.

— Ви скажете, що я збожеволіла…

— Я це кажу собі щодня відтоді, як опинилася тут, — спокійно відповіла я. — Тож для мене це не новина.

Сая зітхнула.

— Я звернула увагу на дві жертви. Вони з Ямаси — колишні мешканці тієї місцевості. Усі вони загинули так само, як і Акіра…

Сем не заходив назад до кімнати допиту.

Він зупинився у вузькому приміщенні за скляною перегородкою, де стояв старий комп’ютер і два монітори. На одному — коридор відділку, на іншому — кімната, де залишилися Вієна й Сая.

Світло екрана різало очі. Сем не кліпав.

Він сперся рукою об край столу й нахилився ближче, вдивляючись у зображення. Камера трохи тремтіла — стара, зношена, як і все тут. Але обличчя було видно чітко.

Сая сиділа нерухомо. Її плечі час від часу здригалися.
Вієна говорила спокійно. Надто спокійно для того, що вона розповідала.

Сем стиснув пальці в кулак.

Він знав цей тон.
Тон людини, яка відкриває старі рани не для себе — для іншого.

Його погляд ковзнув по екрану, затримався на Вієні. На тому, як вона схилилася трохи вперед. Як дала паузу. Як не тиснула.

— Чорт… — тихо видихнув він.

На другому моніторі блимнуло попередження: перешкоди сигналу.
Зображення на мить спотворилося.

Сем різко підвів голову.

Екран мигнув ще раз.

І в цю ж секунду він побачив це.

Очі Саї.

На долю секунди вони стали темнішими. Не повністю чорними — ні. Лише ніби хтось провів по зіницях тінню.

Сем випрямився.

— Ні… — прошепотів він.

Зображення повернулося до норми. Сая знову плакала. Вієна сиділа поруч, схиливши голову.

Але Сем уже знав.

Він повільно потягнувся до клавіатури й увімкнув запис на другому жорсткому диску — офлайн, без мережі.