Розділ 8

Вієна

Третя жертва. І сам демон. Чоловік був прив’язаний до стільця, а навколо нього була розсипана сіль. Сем стежив за ним суворо, не даючи можливості зрушити з місця. Акіра спав — чи то демон послабив його, чи сам Акіра повернувся до тями.

Я підійшла до Сема та принесла йому теплого чаю, який приготувала для нього. Він обернувся, не очікуючи такого сюрпризу.

— Це ви зробили мені?

Я здивовано глянула.

— Якщо я принесла вам, то так. Тут неважко здогадатися.

Він узяв чашку, подякувавши, та перевів погляд на чоловіка. Підвал був не надто темним і страшним, як у фільмах — звичайна комора, лише приведена до ладу. Я роздивлялася кімнату.

— Як гадаєш, нам вдасться це зупинити? — мовив Сем.

Я глянула на нього, тримаючи свою чашку.

— Не знаю. Я навіть не здогадувалася, що таке побачу… Ніби сон, а не реальність…

— Інколи хочеться, щоб реальність була сном. Я не шокований усім цим, але не думав, що зіткнуся з таким знову.

Між нами запала пауза.

— Які ваші плани щодо нього? — запитала я.

— Напевно, триматиму його тут, доки він не заговорить.

Я знову глянула на Акіру.

— Ви знали, що він одружений? Обручка на руці. Нам варто знайти дружину цього хлопця й поговорити з нею.

— Яким чином, Вієно? У нього немає телефону.

Сем підвівся зі стільця, узяв порожнє відро й поставив його під кран, доки воно не наповнилося. Згодом він присів і додав кілька крапель святої води.

— Спробуємо запитати.

Він узяв відро та поніс його до Акіри, різко вихлюпнувши воду. Хлопець від переляку почав задихатися, хапати повітря ротом і розглядати кімнату.

— А як же коло із солі? — запитала я.

Сем повернувся до мене, опустивши відро.

— Мій будинок з усіх кутів обсипаний сіллю. Навіть якщо він вийде з цього кола — з будинку не вийде.

— Хто ви такі? — запитав чоловік.

— Те саме запитаємо й у тебе, — Сем підійшов до нього.

— Ви хочете мене вбити? — перелякано запитав він.

— Вієно, мені потрібно з ним поговорити. Можеш нас залишити?

— Особисто?

Сем повернувся до мене.

— Так.

Але чому? Невже я не заслуговую почути щось таке, що варто мені знати?

— Він щось знає про вас, тому не хочете, аби він це розповів?

Сем продовжував дивитися мені вслід. Я похитала головою, поставила свою кружку на стілець, де раніше сидів Сем, і рвонула з кімнати, захлопнувши двері. У цю мить мені хотілося покинути все й поїхати додому. Досить. Мене це все дістало. Я піду пішки. Дарма приїхала з ним до його будинку. Якщо він не хоче, щоб я була присутня навіть на допиті — я йду.

Я лише накинула плащ і взяла сумку, як почула постріли з підвалу. Один… два… три…

Я зупинилася біля дверей. Моя рука вже тягнулася до ручки, та водночас мені хотілося бігти й подивитися, що сталося. Тривога й страх накрили з головою.

— Сем…

Я залишила сумку й помчала назад. Акіра з’явився на порозі, і за секунду я врізалася в нього. Він рефлексивно схопив мене за руки та міцно притиснув до себе, посміхаючись.

— Мені шкода, — промовив він.

Із Семом щось було не так. Як так — за хвилину все це сталося?

Я знову почула постріл. Тіло Акіри здригнулося й упало на землю. Він послабив хватку й відпустив мене. Сем цілився в нього. І що найголовніше — крові на тілі не було.

— Це сіль, — опустив він зброю та глянув на мене.

У цю мить я оцінила обстановку й рушила назад, розвертаючись і нічого не сказавши. Я почула, як Сем кинувся за мною.

— Вієно.

Я рефлексивно схопила сумку й потягнулася до дверей, але Сем притиснув їх рукою, не даючи відчинити. Він притиснувся до моєї спини, одну руку поклав мені на плече, а голову схилив до іншого мого плеча.

— Що ви, в біса, знову робите?

— Іду.

— Куди?

Я різко обернулася й зустрілася з його обличчям. Воно було настільки близько — на відстані п’яти сантиметрів, — що я чула його важке дихання.

— Не буду вам заважати. Бачу, ви самі впоралися й справляєтесь із ним.

— Він дізнався мою слабкість і кинувся за вами. З першого разу я не влучив, а з другого — ви затримали його собою.

— Сем, я не про це.

Він дивився мені в очі, ніби шукаючи там щось, що могло б мене зачепити.

— Я не хотів, щоб ви залишали цей будинок до того моменту, поки ми не з’ясуємо все до кінця. Я попросив вас вийти, адже демон…

— Який демон? Говоріть.

Він знову мовчав.

— Я так і зрозуміла…

Я знову спробувала вирватися, але він притягнув мене до себе. Я була в його обіймах, мов іграшка.

— Демон усередині мене теж. Він знає всі мої слабкості й знає, на що тиснути найболючіше. Особливо якщо мова йде про вас, детективе Кортн… Він сказав би зайве — те, що образило б і мене, і вас. Я не хотів, щоб ви потім винили себе… або щоб я був винний у вас назавжди. Я просто хотів…

— Ви хотіли… Я теж багато чого хотіла. А зараз хочу лише одного — щоб ви відпустили мене додому. На сьогодні мені достатньо ваших слів.

Він послабив хватку, і я миттю вилетіла з його будинку.

Двері грюкнули за мною так гучно, ніби поставили крапку.

Холодне повітря вдарило в обличчя. Я вдихнула різко, до болю в легенях, і зробила кілька кроків уперед, навіть не знаючи куди. Ноги несли самі. Серце калатало десь у горлі.

Позаду — тиша. Занадто тиха.

Я зупинилася біля машини, сперлася долонями об капот і схилила голову. Руки тремтіли. Все тіло — наче після удару струмом.

Демон усередині мене теж…

Його слова не виходили з голови. Вони липли до свідомості, як дим, від якого не втечеш.

Я випрямилася й обернулася.

Світло в підвалі ще горіло. Через маленьке вікно воно виривалося назовні жовтим прямокутником. Там унизу — Акіра. Сіль. Кров без крові. І Сем.

Сем, який щойно стріляв. Сем, який тримав мене так, ніби боявся відпустити. Сем, який не сказав головного.

Клац.

Я здригнулася.

Двері будинку відчинилися. Він вийшов повільно, без куртки, ніби не відчував холоду. Зупинився на сходах. Не підходив ближче.