Розділ 7

Минуло 10 днів.

Я вже повільно звикаю до цього міста. Місцевість для мене стала звичайним городом, я почала звикати до них, як і вони до мене. Зайшовши в супермаркет, я з візком розглядала продукти на сьогодні і ще на пару днів. Мені подобаються кафе тут і ресторани, але, на жаль, грошова стабільність мені не допоможе протриматися хоч би місяць. Інколи сумую за своїми старими продуктами, закрутками та навіть консервами.

Варто мені було дійти до відділу молока, як я мало не зіткнулася з іншим візком. Я наїхала на нього, й чоловік у ньому розлючено поглянув на мене.

— Омае, ме га міенай но ка йо? Ґайкокудзін баккарі кіяґатте! Кусо мітаі на чю:сякуґакарі ґа…
(Ти сліпа чи що? Іноземці понаїжджали тут! Срана парковщиця…)

Його розлючена мова була мені не зрозумілою, але за тоном його було почуте незадоволення. Він відштовхнув мій візок і ще щось на ходу висловлював. Я дивилася йому вслід, вилупивши очі. Я нічого не сказала у відповідь, адже навіть як захотіла б вибачитися — не знаю як. Чоловік виглядав пристойно, але слова, напевно, були грубими. По вигляду його обличчя, розмаху рук і тону я зрозуміла: мені тут не раді. Особливо з моїм «везінням». Так завжди: якщо вдома пошлють до біса — то і тут буде те саме. Хоча тут я взагалі нічого не розумію. І про продукти мовчу.

Я йшла до каси, і саме він стояв у черзі. І мені довелося йти слідом за ним. От везіння. Він косо глянув на мене, навіть не повернувши голови. Я намагалася не подати виду, що мені тривожно, хоча було саме так.

— Американка?

Я завмерла з пляшкою молока, глянувши на нього. Але нічого не відповіла — продовжила викладати продукти на касу.

— Невдалий день, тому я висловився неправильно щодо вас. Прошу, вибачте мене.

Закінчивши розкладати продукти, я поглянула на нього й відповіла:

— Ви гадаєте, що тільки у вас невдалий день? Вибачте, але я не просила вас так висловлюватися. Хоч я й не розумію добре японську, але достатньо було побачити ваш погляд, ваш тон.

От і все. Відповіла як змогла. Не буду ж казати, що туплю тут як риба. Хоч риба, напевно, розумніша.

Він дивився на мене до тих пір, поки не дійшла його черга. Я не знаю, чи він зрозумів мене, чи ні — але мені вже було байдуже. Прийшов і тепер вибачається. Розрахувавшись, він вийшов з візком із магазину.

І варто було мені вийти, як я рушила до своєї машини, доки не почула голос за спиною.

— Я можу залагодити провину перед вами?

Я різко повернулася — і це був знову він. Довге сіре пальто й погляд… такий, як у Сема.

— Мене звати Акіра, — привітався він.

Я дивилася на нього зі страхом і водночас із дивною надією — хто він такий?

— Вієна, — привіталася я у відповідь.

— Дозвольте мені вам допомогти, Вієно?

Він підійшов ближче.

— Ні, ні, я вже закінчила. Мене чекає чоловік, я не можу запізнюватися. Вибачте, я мушу йти.

Я швидко закрила багажник і, не озираючись, рушила до дверей авто. Але він схопив мене за руку, не давши зрушити з місця.

Я глянула на нього — на його очі, на зріст. Він був вищий за мене.

— Гадаєш, Ти все про мене знаєш, Кортн? Я поруч навіть тоді, коли Ти думаєш, що шукаєш мене.

Його очі в одну секунду стали чорними. Суцільно. Від страху я висмикнула руку, кинулась у авто й одразу рвонула з місця. Паніка накрила мене хвилею — я дихала важко, схлипуючи повітря, стискаючи кермо так, ніби воно могло захистити мене від цього монстра.

Поки я намагалася заспокоїти подих, мозок гарячково шукав вихід. Чи варто було тікати? А якщо б він встиг щось зробити? Сема я не бачила всі ці дні. Його смс була простою і сумною. Він знав… і я знала, що він — наступний. Тільки коли? Ніхто не знає.

Я звернула ліворуч — і прямо на мене вилетів чорний автомобіль. Я різко крутанула кермо, шини засвистіли, але я не втримала машину. Сильний удар врізався збоку так, що я ледь не задихнулася, затиснута ременем і сидінням. Скло переді мною розлетілося на дрібні осколки, а я хапала повітря ротом, намагаючись вдихнути хоч щось.

Голова паморочилась і боліла — пульсувала так, ніби серце билося і в ній теж. Напевно, я сильно вдарилася. Картина перед очима ставала чіткішою, і я зрозуміла, що мою машину просто розчавило. Зовсім. Наче в неї врізалася фура на шаленій швидкості. Зад машини був повністю зім’ятий.

Чулися голоси, машини, сигнали, крики. Але мій мозок почав повільно вимикатися. Я намагалася не заснути, але це було марно. Я не могла ні говорити, ні поворухнутися. Я не відчувала себе.

І темрява прийшла швидше, ніж біль.

Сон

Я  стояла посеред темного, майже безмежного простору. Туман торкався моїх гомілок, холодний і м’який, немов дотик чужого подиху. І раптом — з цієї туманної порожнечі почала виринати постать.
Я впізнала його одразу.

Сем.

Він ішов до мене повільно, але впевнено, так, ніби знав кожен мій подих, кожну думку. Його обличчя було м'яким, майже світлим серед темряви. Коли він зупинився перед мною, наші носи ледь торкнулися одне одного.

— Вієно… — прошепотів він так, що мої коліна мимоволі ослабли.

Його рука піднялася, тепла, обережна. Великі пальці ковзнули по моїй щелепі, підборіддю, і зупинилися на щоці.
Дотик був таким ніжним, що по моїй шкірі пробігли жаркі хвилі.
Він наче боявся натиснути сильніше, ніби торкався чогось священного.

І тоді він нахилився.

Його губи зустріли мої повільно, майже несміливо — але з тією глибиною, яку можна відчути лише уві сні, коли все справжнє і водночас неможливе.
Його поцілунок був теплим, серйозним, трохи тремтячим, ніби він утримував у собі щось, про що не смів сказати.

Він притягнув мене ближче, пальці ковзнули по моїй талії, доторкнулися спини, піднялися вище — до лопаток.
У його доторках не було поспіху, лише м’яке, глибоке бажання.
Сем проводив пальцями по моїх ребрах, по руці, по шиї — ніби запам’ятовував кожен сантиметр мого тіла.
І щоразу, коли його губи торкалися мене ще раз, ще м’якше, моє серце віддавало удари просто в груди.