Розділ 6

Ранок розпочався з того, що ми складали план дій та аналізували знайдену інформацію.
Якщо Сем вважає, що це сліди надприродного — можливо. Але мені в таке досі не дуже віриться. Я ніколи з цим не стикалася.

Єдине, що нам вдалося точно з’ясувати: є наступні жертви, уже позначені наперед. Ми знаємо, що одну з них було відмічено місяць тому, але чому саме зараз має настати її черга — незрозуміло.

За теорією Сема, усе це схоже на якийсь договір.
Контракт із чимось нечистим.
Ти укладаєш його — навіть не усвідомлюючи — а через кілька років істота повертається й бере те, по що прийшла.

Ми не знали лише одного:
чи був контракт, чи його не існувало взагалі?
Можливо, діти просто потривожили щось, що не мало бути порушеним.

Не вірю, що це говорю, але Сем прочитав стільки матеріалів про демонологію, що в голові не вкладається.
Міфи, історії, старі легенди, архіви, міські перекази — усе.
Він занотовував кожну дрібницю, складав схеми, креслив символи.
Навіть завів окрему товсту книгу, де були позначені всі знаки.
Дещо з того, що він знайшов… я навіть не уявляла, що таке існує.

Пізніше він зізнався, що продовжив справу свого дідуся.
Його батько не вірив цим речам і називав діда “старим пеньком”, який на старість здурів.
Сем теж не вірив — доти, доки сам не побачив, як дід… продавав душу.

Моторошна сцена для дитини.
Але вона врізалася йому в пам’ять назавжди.

Він думав, що це був сон.
Поки не зіткнувся з цим особисто.

Бо вчора на грудях Сема з’явився той самий символ, що й на жертвах.
Біль був різкий, пекучий, нестерпний, поки на тілі не проступив знак.
Тож виходить — він тепер наступний…

Зараз він спав, виснажений, а я переглядала весь наш матеріал.
Справи жертв одну за одною. Порівняння. Часові проміжки.
Сем заснув прямо на дивані, не встигнувши навіть переодягтися. Я помітила це лише тоді, коли підійшла ближче, зібравши зі столу розкидані ним записи. Його ноутбук був напіввідкритий, екран згас, але на клавіатурі ще лишилися відбитки пальців — він друкував до останнього.

Я зупинилась, безвольно тримаючи в руках папери, і вперше дозволила собі глянути на нього так, як дивляться не колеги… а люди.

Сем лежав боком, притиснувши лікоть до подушки.
Його темне волосся безладно падало на чоло — так, як я ніколи не бачила за день, коли він завжди зачесаний, зібраний, майже різко правильний.
Зараз він виглядав… інакше.

М’якішим.
Людянішим.

Дихав тихо, рівно, але крізь цю рівність прослизала втома. Така давня, затягнута, як стара рана. Синюваті тіні під очима видавали, що спить він, напевно, перший раз за багато ночей.

Я опустила записи на стіл і трохи присіла навпроти дивану.
Не знаю навіщо.
Мабуть, хотіла переконатися, що він справді спить, що ця коротка мить спокою — не моя уява.

Його рука звисала з краю дивану, пальці напівзігнуті, ніби він навіть уві сні не відпускав щось важливе.
Я знала, що це — справа. Що він тримається за кожну деталь, кожен знак, кожне слово, як за останній шанс вирватися з того кола, у яке він сам же і вліз.

І все одно…
Коли я дивилася на нього так, спокійно, без напруги, без його колючих реплік і без моєї впертості — я відчула щось дивне. Легке. Майже ніжне.

Ніби це не той самий Сем, який хвилину тому читав мені лекцію про правила.
Не той, що може за одну секунду загорітися і вколоти словом.
Не той детектив, який ходить по краю між вірою і божевіллям.

Це був інший.
Вразливий.
Молодший, ніж здавався.
Утомлений до кісток.

Я придивилась уважніше: на ключиці під вирізом сорочки ледь виднілася червона смуга — той самий знак, який він намагався приховати. Символ, що поставив його в один ряд із жертвами.

Мене стиснуло всередині.

— Чому ти мені не сказав одразу… — прошепотіла я, хоча знала, що він мене не чує.

Мені здавалось, що цей шепіт може його розбудити, але він навіть не поворухнувся. Лише видихнув глибше, ніби позбувся якогось внутрішнього тягара.

Я не помітила, як затримала подих.

Сем спав — і це було так незвично, що хотілося дивитися довше, ніж годиться.

Хотілося вірити, що бодай у сні йому спокійніше, ніж наяву.
Що ця тиша хоч на мить огортає його густіше, ніж жах, який він носить у собі.

Я обережно підняла ковдру, яка лежала поруч, і накрила його плечі. Доторкнулася до тканини, і в ту ж мить він легенько сіпнувся, тихо щось пробурмотівши уві сні.

Я відступила на крок.
Серце чомусь підстрибнуло.

— Семі… — видихнула я вже майже без голосу.

А потім повернулася до столу з паперами.
Бо поки він спить — я маю працювати за двох.

Увечері ми вирішували, що робити з дітьми — але знайомих у нас немає.
Єдине, що нам залишалося — йти в бібліотеку Ямасе.

Дмитро телефонував.
Поки Сем спав, я розповіла йому все, що знали… окрім символу на грудях Сема.
Все, що він зміг нам порадити — як впоратися з панікою.
Жодної реальної допомоги. Жодних контактів.

Я пробувала знову зв’язатися із Сарою.
Вона довго не відповідала.

Аж сьогодні вранці прийшла смс:

“Вам все готове, я сказала, що нічого не знаю. Я вже все тобі розповіла, що ти ще хочеш??
Відстань від мене зі своїм агентом і вашими клятими питаннями…”

Люди тут мовчали, відверталися.
Жодної підказки.
Жодної співпраці.

Залишилися тільки ми із Семом.
І наша справа.

Не вірю, що це кажу, але… містика виглядала вже не такою далекою.
Так чи ні — я поки не впевнена.
Поки не побачу на власні очі — не скажу, що вірю.

Але пояснення мусить бути.
Теорія. Закономірність.
Бо ніщо не може приходити нізвідки.

Сем розкидав на столі десятки аркушів.
Чорні символи.
Повторювані знаки.
Тіла, що залишалися цілими, але зсередини… вигорілими.
Без крові — лише темний густий згусток всередині, де колись були органи.