Розділ 5

Відділок пахнув ранковою кавою. Я одразу взялася за роботу: записала досьє про Сару, внесла в базу всю нашу нічну розмову. Мені лише лишалося зачекати Сема.
Цілу ніч я знову не спала — у голові раз за разом крутилися картинки та слова Сари.
Сьогодні вона мала прийти й дати свідчення — своє, та, можливо, і про самого Маршала, який, як з’ясувалося, був Реєм. Прізвища я не знала, лише друге ім’я. У базах даних висвітлило з десяток людей на ім’я Рей, але жоден не збігався ні за критеріями, ні за біографією Маршала.

— Добрий ранок!

Сем постукав у двері, які й так були відчинені, і зайшов із кавою в руках. Він дивився на мене з великим здивуванням.

— Вирішила, що крута? Приїхала сама? Вражає!

— Поки ви п’єте каву, я дізналася, що Маршал має два імені.

— Неперевершено. А зустріч також була за моєю адресою? Яке ви мали право турбувати мене серед ночі?

Я на мить остовпіла від його тону й голосу.

— Я вас попередила, щоб у разі чого ви знали, куди я пішла і з ким.

— Я вас просив залишити справу на сьогодні! Чого ви пхаєтеся так? Не можна було перенести зустріч на ранок?

— Ви як завжди у ритмі слова. Можливо, ця зустріч була мені потрібна.

Я піднялася з робочого місця й повернулася до Сема.

— Я не можу скласти руки й сидіти, якщо наступна жертва вже визначена. Ми маємо розслідувати, хто за цим стоїть. Сара розповіла про татуювання — значить, усе це планувалося наперед. І цілком можливо, що наступними днями хтось знову піде з життя.

— Вієно, ви вся бліда. Вам себе не шкода?

— Що ви маєте на увазі?

Але Сем нічого не сказав. Лише підійшов до мене й простягнув каву.

— Кажу, бліда від усіх цих пригод. Навіть ночі не даєш себе заколисати.

Я поглянула на нього, тримаючи каву, яку він приніс.

— Ви також не спите вночі. Боїтеся так само, як і я, що і за вами можуть прийти. Тому ви й на очікуванні?

Він ігриво посміхнувся і нахилив голову вбік.

— Боюся ставати з вами конкурентом, адже ваш зад виглядає значно привабливішим, ніж мій.

Він обійшов стіл і взяв стілець, аби сісти поруч.

— Показуй, дорогенька, що ви тут знайшла.

Я одразу показала всі записи, які встигла внести в комп’ютер, і дала йому прослухати аудіо. Він переглянув усе й сказав:

— Слухай, усе це круто. Маршл, звісно, козел, але я не можу зрозуміти, чого ви направила її до моєї адреси?

У цю мить я глянула йому в очі. Я не хотіла визнавати, що боюся й мені справді страшно. Те, що я ризикувала, — торкалося і його. Він сильніший за мене, він поруч у разі чого. Але казати йому це… означало б видати свою слабкість.

— Щоб у разі чого ви були поруч, якщо б Сара була не сама… або якщо це була не вона.

— Ви працювали одна. Ви йшли одна. Тож не вплутуйте мене більше в це. І щоб я більше не бачив від вас таких есемесок і повідомлень. Я вам не інтернет-магазин, щоб мене можна було «розсилати» всюди. Та ще й без мого дозволу.

Сем підвівся з крісла й почав збиратися.

— А зараз їдемо до батьків Маршала. Дізнаємося там ще трохи новин.

Сем уже вдягав куртку, але я відчула, як у грудях піднімається хвиля — ні образи, ні страху, а якесь змішане, нерозібране почуття, що не давало мовчати.

— Сем… — промовила тихо, навіть не впевнена, що він почує.

Він застиг, спиною до мене. Повільно повернув голову. Його погляд не був сердитим — радше зосередженим, настороженим, майже м’яким, але так, що це важко було помітити сторонньому.

— Що ще? — голос уже не звучав таким різким, як хвилину тому.

Я зробила крок до нього.

— Ви питали, чому я написала вам. І чому пішла сама.
Я не знаю, як це пояснити так, щоб не звучало по-дурному.

- Просто… коли я побачила її очі… Сари… — я зупинилася, ковтнула важко. — У них була така порожнеча, Сем. Наче вона вже стояла однією ногою в могилі. І я… не могла чекати. Не могла сидіти вдома й пити чай.

Сем мовчав. Навіть не рухався. Лише дивився.

— І так. — я вдихнула. — Я написала вам, бо… бо ви той, хто повернеться. Хочеш ви того чи ні.

Мій голос затремтів. Чи я насправді це сказала?
Він повністю повернувся до мене.

— Вієно… — він сказав моє ім’я тихо, ніби боявся злякати щось крихке. — Це не комплімент. Це тягар. Я не можу кожного разу бігти рятувати вас, якщо ви не цінуєш себе. Я серйозно.

— А я серйозно кажу, що ціную, — я підняла підборіддя. — Просто не хочу тікати від справи, яка забрала уже двох людей.

Тиша. Занадто довга.
Однієї лише миті вистачило, щоб між нами щось змінилось.

Він повільно провів рукою по обличчю, зітхнувши.

— Вам страшно, — промовив він.

— Так. — слова вирвалися раніше, ніж я встигла їх проковтнути. — Дуже.

Його очі знову стали м’якими. Справді м’якими.
Вперше за весь час.

Він підійшов ближче — на відстань одного подиху.

— Знаєш, чого я злився? — його голос опустився до глухого, низького тону. — Бо коли ви написала мені серед ночі, я не думав, що це дурна витівка.
Я думав… що з вами щось сталося.
І я ледве не збожеволів.

Мене накрило теплом — хвилею, яка розірвала всі сумніви.

— Сем…

— Все. — він різко видихнув, наче обірвав щось у собі. — Поїхали. Поки я не сказав більше, ніж варто.

Він відчинив двері, але перед виходом зупинився.

— І, Вієно… — він кинув погляд через плече, ледь усміхнувшись. — Ваш запис… ваша робота… Це було вражаюче. Навіть якщо ви вмієте довести мене до інфаркту.

Я не стримала усмішку.

— Так ви ж самі любите драму, Сем.

— То, може, й люблю, — пробурмотів він і вийшов.

Сем відчинив двері службового авто й жестом показав мені сісти першою.
Я мовчки сіла, притримавши пальцями холодний метал дверцят. Він обійшов машину, сів за кермо, натиснув запалення — двигун загуркотів низько, неначе теж відчував цю дивну ранкову втому.

Ми не сказали одне одному ні слова.

Дорога тягнулася стрічкою, мокрий асфальт відбивав світло ліхтарів, що ще не встигли згаснути після ночі. У машині було тихо, настільки тихо, що я чула власне дихання — нерівне, спазматичне, притлумлене. Сем інколи переводив погляд з дороги на мене, ніби хотів щось сказати, але кожного разу знову стискав щелепу й повертався до керма.