Розділ 4

Кімната була пустою та важкою. Я настільки ослабла, що з рук випала зброя. Затуляючи руками обличчя, щоб не видати звуку. Сем підійшов до ліжка, роздивляючись тіло Маршала. Обійшовши кругом, він навіть вдивлявся в усі предмети, що могли бути причиною чогось.

— Марш, тільки не ти... Я викликав службу. Ходімо, Вієно, — глянув на мене.

У цей час я стояла, як укопана, тупо дивилася на труп, не зводила очей і важко дихала.

— Детективе Корт!

Я відвела погляд від Маршала й глянула на Сема.

— Так, на сьогодні достатньо для вас баченого. Ходімо — це не для дами розкіш.

Він повільно підійшов і не зводив із мене очей, а я знову поглянула на тіло — і дивилася туди. Він легенько поклав руку на мене, м’яко даючи знати, що треба йти звідси. Я послідувала за ним, не промовляючи ні слова, дивлячись до останнього на тіло — аж поки ми не вийшли в під’їзд. Сем зупинився.

— Вієно, ви чуєте мене? Агов, прийдіть до тями.

— Що, якщо ми будемо наступними? — нарешті промовила я хрипким голосом.

— Знаючи Маршала, він і є підказка до всього цього.

Сем подивився на мене так, ніби вперше справді побачив.
Не просто напарницю.
Не просто детектива.
А людину, якій щойно вирвали частину опори з-під ніг.

Вітер у під’їзді був холодний і сікав щоки, але руки в мене були гарячими, долоні вологі, дихання збите.
Я ледь стояла.

Сем повільно нахилив голову, вдивляючись у мої очі — напружено, уважно, гостро.
Він бачив не сльози — їх не було.
Він бачив страх, що застряг у грудях і не давав мені повітря.

— Вієно… — тихо вимовив він, і його голос уперше звучав не різко, не наказово, а майже м’яко. — Ви зараз не тут. Ваш погляд… ніби крізь мене проходить.

Я зробила вдих, але він вийшов уривчастим.

Сем підійшов ближче, не торкаючись, але створюючи відчуття опори.

— Послухайте мене, — він говорив повільно, чітко. — Те, що ви зараз відчуваєте — нормально. Ви вперше бачите колегу… друга… у такому стані.
Але ви тут. Ви жива. Ви думаєте. І це вже добре.

Я відвела погляд убік, стискаючи пальці.
З грудей вирвався ледве чутний шепіт:

— Я… я не готова була побачити його так… Я не думала…

— Тривога — це реакція, не слабкість, — перебив Сем. — Це означає, що у вас є серце. І що вам не байдуже.

Я заплющила очі.
З тіла ще тремтіло.

Сем повільно поклав долоню мені на плече — не насильно, не владно, а наче дозволяючи мені спертися.

— Подивіться на мене.

Я відкрила очі.

Його погляд був суворим — але теплим під цією суворістю, як гаряча сталь під холодним лезом.

— Ви не будете наступною. Я не дам цьому статися, — сказав Сем так твердо, що я майже повірила. — І навіть якщо той, хто це робить, думає інакше — хай спробує. Я перший стану на його шляху.

У мене пересохло горло.

— Але… він же… залишив знак. Такий самий, як на першій жертві.
Це… це ж означає…

Сем нахилився трохи ближче.

— Означає, що Маршал вийшов на його слід.
— Але ж…

— А ми — наступні, хто йде тим самим шляхом, — закінчив він. — І це добре.

Я здивовано глянула на нього.

— Добре? Ви серйозно?

— Бо тепер він знає, що ми близько, — відповів Сем. — А такі, як він… роблять помилки, коли відчувають загрозу.

Він прибрав руку з мого плеча, але не відвертався.

— Дихайте повільніше, Вієно. Глибоко.

— Я… намагаюся.

— Я бачу, — сказав він м’яко, — і бачу, що вам треба хоча б хвилина.

Він почекав, поки моє дихання трохи вирівнялося, і лише тоді додав:

— Коли будете готові — ми повернемось у відділок.
Ми не зупинимося.
Маршал цього не пробачив би.

А я стояла перед ним, усе ще тремтячи… але вже не від страху.
А від того, що Сем дивився на мене так, ніби вважав мене сильною.
Навіть зараз.
Сем поклав свою руку мені на плечі, а потім — не вагаючись — обійняв, притягнувши ближче. У його русі не було нічого зайвого, лише підтримка й бажання втримати мене на поверхні, поки всередині все пливло.

— Спершу відпочинок, — тихо мовив він, нахиляючись до мене так, щоб я точно почула. — Хай наші люди займуться всім іншим. Тіло заберуть, оформлять… Не вам зараз це бачити. Віено, ви мене чуєте?

Я ледь помітно кивнула, але руки все ще тремтіли.

Сем уважно вдивлявся мені в обличчя, ніби відшукував там щось важливіше за слова — раптом я от-от зламаюсь. Мій подих був уривчастим, а серце боляче вдаряло по ребрах.

— Ви дуже бліда, — його голос став м’якшим, майже теплим. — Ваші зіниці розширені… Віено, ви зараз не тут, так? Ви ще там, у тій кімнаті.

Я заплющила очі на секунду, але перед ними знову постало тіло Маршала, перекривлене й бездиханне. І щось у мені стиснулося так різко, що я мало не опустилася на сходи.

Сем відреагував миттєво — притримав за талію, посадив на першу-ліпшу сходинку. Присів поруч, тримаючи за плечі.

— Гей… погляньте на мене, — тихо сказав він. — Не туди. На мене.

Я підвела погляд. Він був поруч — близько, занадто близько — і від цього нарешті з’явилося відчуття ґрунту під ногами.

— Ви не одна, — продовжив Сем, не відводячи очей. — І ніхто вас не чіпатиме, доки я поруч. Чуєте?

Я вдихнула глибше, видихнула. Руки повільно перестали тремтіти.

Сем легенько торкнувся моєї щоки великим пальцем — ніби перевіряв, чи не холодна, чи не непритомнію.

— З вами все буде добре. Я не дам цьому місту взяти ще когось. Особливо вас.

Я заплющила очі, але це лише відкрило шлюзи. Тепла, неконтрольована хвиля підкотила зсередини, і сльози самі потекли по щоках. Без звуку, без ридань — просто текли, ніби все, що я тримала в собі, нарешті прорвалося.

Сем завмер на секунду, а потім, дуже повільно, ніби боявся різким рухом завдати шкоди, притягнув мене ближче. Його рука міцно лягла мені на спину, друга — на плече, і він лише тримав. Тихо. Непорушно.

— Все добре, — прошепотів він, нахилившись так, що його голос здався теплішим за повітря. — Дайте собі це. Ви маєте право.