Розділ 2

Я прокинулася не від будильника — від тиші. Після ночі, яку мені так і не вдалося проспати, тиша здалася майже неприродною. За вікном тільки-но займався ранковий світ — блідо-сірий, холодний, такий, що робить будь-яку кімнату схожою на кадр зі старого кримінального фільму.

Увесь двір ще був закутаний вологим туманом. Будинки навколо стояли притихлі, важкі, немов спостерігали за кожним рухом. Місцевість була стара — вузька вулиця з нерівною бруківкою, де вночі звук відлунював так, ніби хтось ходив прямо під моїми вікнами. І хтось ходив. Сусіди сварилися до півночі, собака внизу час від часу вив, а потім почалося якесь дивне гуркотіння, ніби хтось тягнув металевий ящик по землі.

Очі злипалися, але я не могла дозволити собі розслабитися. У квартирі пахло вчорашньою кавою й нічною тривогою. На секунду мені здалося, що в темному кутку ворухнулася тінь, але то був лише відблиск ліхтаря за вікном.

Місяць висів над містом холодною вагою, і в повітрі відчувалася сірість — така, від якої десь під шкірою народжується передчуття. Передчуття, що сьогоднішній день принесе щось важче за втому.

Важко підводячись, я змусила себе привести себе до ладу. Холодна вода била по обличчю, але не освіжала — лише нагадувала, що ніч я так і не спала. Одяглася у робоче, пригладила волосся. Мені зовсім не хотілося наносити косметику, але довелося. Нехай краще бачать мене зібраною, ніж виснаженою. Лінь чи втома? Хто знає. Я — ні.

До восьмої я повинна була чекати Сема. Він зателефонує чи напише? Чи, може, мені самій спуститися вниз і чекати його в холодному дворі? Жодної певності. Я сиділа у кріслі з чашкою гарячої кави й дивилася у велике вікно навпроти.

Японія гарна. Дуже. Охайна, стримана, ніби намальована тонким пензлем. Але не для мене. Не мій народ, не мої слова, не ті посмішки й не ті привітання. Усе здається ввічливим, але чужим… таким, що не гріє.

Я вже допивала каву, коли телефон різко завібрував у руці.

Сем: «Внизу. 08:03. Маємо виїжджати.»

Жодного «доброго ранку», жодної емоції — як і очікувалося. Я швидко зібрала речі, накинула пальто й спустилася сходами, що незмінно скрипіли під кожним кроком.

На вулиці стояв ранковий морок, у повітрі — запах вологи та свіжого асфальту. Сем уже чекав біля чорної службової машини. Стояв рівно, руки в кишенях, дивився не на мене — на дорогу, ніби вже там бачив те, чого я поки не знаю.

— Ви пунктуальна, — кинув він без усмішки. — Це добре.

— Я не люблю запізнюватися, — відповіла я, ховаючи руки в рукави, бо холод пробирав до кісток.

— Сідайте. Час не на нашому боці.

Я сіла поруч. Дверцята зачинилися глухо й важко. Усередині авто пахло кавою та чимось гострим — можливо, його парфумом. Сем завів двигун, і машина м’яко рушила вперед.

— Добрий ранок, — нарешті сказав він.

Я здивовано глянула на нього, пристебнула ремінь. Він ковтнув слину й додав газу. Салон був теплим і наповненим приємним ароматом кави та легкого парфуму — не сильного й не різкого. Напевно, він сам такий, як цей запах: стриманий.

— Ви в курсі про справу? — озвався він.

— Трішки. Учора ввечері прийшло повідомлення від шефа. Коротко про жертву й вимога тримати його в курсі того, що дізнаємося, — сухо відповіла я.

Він тихо цокнув язиком і відвернувся до вікна.

— Скажу вам одразу. Жертва не випадкова. Такі не «трапляються» — їх обирають. Або як шматок м’яса, або як приманку, що веде до цілі.

— Ви зараз говорите як моя біологічка…

— Вона хоч би на картинках бачила трупи, а не вживу, — кинув він.

Це мене зачепило. Я вдихнула й перейшла до того, що мучило з вчорашнього вечора.

— Чому ви прийшли вчора в мій номер? Могли зателефонувати або написати. Як нормальні люди.

Він не відповів одразу. По тому, як його пальці стиснули кермо, було видно напругу.

— Які для вас нормальні люди? Ті, що на словах, чи у звичайних розмовах? Чи, можливо, ті, що перевіряють і діють. У цьому готелі було безліч насильств, викрадень та навіть жертв. Маршл мав провести вас і впевнитися, що з вами усе гаразд, але його поруч не було. Він просто не виконав свою роботу — кепський із нього охоронець, усе, як завжди, перекидає на когось. Ідіот.

Я промовчала, але згодом мені захотілося додати трішки інтриги.

— Вам не обов’язково було це робити. Зізнайтеся, я вам не байдужа.

— Якби мені не платили за виконану роботу, повірте, я б навіть не сидів тут із вами, — буркнув він.

Я скосила на нього погляд — різкий, але короткий.
Це навіть не образило. Це радше підтвердило те, що я підозрювала:
він боїться показати хоч щось людське.

— Гарна спроба, — пробурмотіла я. — Але я не настільки дурна, як ви думаєте.

Він не відповів. Тільки стиснув щелепи так, що вони ніби накреслили нову лінію на його обличчі. Знову — тиша. Тільки шум дороги, миготіння чужих фар і наше дихання, яке чомусь звучало занадто гучно в салоні.

Місто за вікном повільно змінювалося — від світлих фасадів до брудних підворіть. Авто звернуло з широкої дороги на вузьку вулицю, де будинки стояли наче притиснуті один до одного, ніби боялися впасти.

— Ми на місці, — сказав він, глушачи двигун.

Його голос звучав так, ніби той короткий обмін репліками й не був нічим особливим. Як буденність. Як ранкова погода.

Я глянула у вікно — темний двір, обмежений бетонними стінами. Пожовкла поліцейська стрічка майоріла на вітрі, і кілька офіцерів стояли осторонь, не наважуючись підійти ближче.

— Тут? — запитала я, хоча вже сама все розуміла.

— Тут, — підтвердив Сем, виходячи з машини.

Я вийшла слідом. Повітря було вологим і різким, а запах — важкий, гнилий. Мене мало не вивернуло.

Сем зупинився поруч.
На мить я відчула, як він ледь глянув, перевіряючи, чи я в нормі.
Та він миттєво повернув голову, удавши, що нічого не було.

— Ходімо, — сказав він. — Краще подивитися одразу. Смерть не любить, коли її ігнорують.

Це він зараз жартує чи констатує факт?