Розділ 1

2025 рік. Шіндзьо - з японського перекладу ,,Нове місто"

Моя валіза важко тарабанила по асфальту. Тримаючи однією рукою валізу, а іншою — жакет із квитком, я вийшла з аеропорту.
Місцевість була тісна та надто душна, атмосфера зовсім інша — навіть літери.
Відчуття було таке, ніби я потрапила не в іншу країну, а в мультфільм для дорослих із красивими й кольоровими малюнками.

Поставивши валізу, я зазирнула в телефон. За мною мало приїхати авто, і я повинна була чекати саме тут.
Але яке саме авто — я не знала.
Запитати — знання мови нуль. Прочитати написи — тим паче.
Інтернету не було. Добре, що хоча б дзвінки працювали.

Поки я чекала машину, встигла зловити на собі безліч поглядів. Дехто намагався підійти, але різко розвертався.
Я вже встигла насторожити себе всім навколо й забити голову дурницями.

Сама.
Жінка.
Не озброєна.
Кращої тактики я, очевидно, винайти не могла…

Кожної хвилини я діставала телефон і перевіряла його.
Нічого. Абсолютно нічого.
А дощ тільки сильнішав.

Чудово…

Задзвонив телефон.

— Ну нарешті… — пробурмотіла я, відповідаючи.
— Детектив Вієна Кортн слухає.

На лінії:

— Ви вже прибули на місце призначення? Це Маршал, ваш провідник. Мені повідомили, що ви маєте прибути з хвилини на хвилину.

— О, звісно. Я вже годину тут чекаю. Я, звісно, не хочу вас образити, Маршале, але даму в такому непристойному лайні не залишають. Особливо якщо вона з іншої країни. Я тут наче біла миша серед усіх цих ...

Пауза. Довга. Потім тихий, рівний голос:

— Не хвилюйтесь. Тут камери. Ніхто не наважиться підійти просто так.

Я почала шукати ті камери очима.

— Автомобіль приїде через три–чотири хвилини. Ви дізнаєтесь, що це саме за вами.

Я перебила:

— Зачекайте… Це не ви за мною приїдете?

— Розумієте, я не в змозі ні встояти, ні поговорити з ним. Він погодився з вами працювати. Тож — чекайте.

Мабуть, це мій новий напарник.
Я зітхнула:

— Сподіваюся, хоч доїду цілою.

— Не мені це кажіть. Послухайте, він вам не зашкодить — це точно. Але мовчати він не буде. На вигляд строгий, але якщо розговоритись — подружитесь. Повірте мені.

— Знаєте, Маршале… — я прикрила телефон долонею, щоб приглушити роздратований видих. — Ви мене не заспокоїли. Навпаки — насторожили ще більше.

На тому кінці почувся тихий сміх. Неприємно спокійний.

— Ви сильна жінка, детектив Кортн. Впораєтеся. А щодо нього… просто не сперечайтеся без потреби. Це моя щира порада.

— І чому мені здається, що ви зараз мене попереджаєте так, ніби я в клітку до тигра йду?

— Бо саме так і є.

Я завмерла.

— Ви жартуєте?

— Ні. Він… особливий. Самі зрозумієте.

Зв’язок урвався.
Просто короткий «пік» — і тиша.

— Чудово… — я хмикнула в небо, де дощ уже перетворився на суцільну завісу. — Вітаю в Японії, Вієно. Гарячий прийом.

Я саме ховала телефон, коли щось різко зупинилося переді мною.
Чорний автомобіль.
Занадто дорогий, занадто блискучий і абсолютно не схожий ні на таксі, ні на службову машину.

Вікно повільно опустилося. Я відчула холодний протяг кондиціонера.

За кермом сидів він.

Обличчя різке, ніби вирізане ножем.
Чорне волосся, зачесане назад.
Очі вузькі, уважні, пронизливі — такі, що вивчають кожен твій рух.
Погляд хижака, який бачить усе й нічого не забуває.

Він навіть не кивнув. Просто сказав низьким рівним голосом:

— Сідайте.

— Це… ви мій новий напарник? — я спробувала всміхнутися, але вийшло криво.

— Сідайте, — повторив він.
Так, ніби я вже витрачаю його час самим фактом існування.

Я задушила нервовий сміх, схопила валізу — але він раптом вийшов, підійшов до мене, узяв її, киваючи, чи можна, і поставив у багажник.
Він виглядав так, ніби щойно вийшов із темного фільму: високий, різкий, весь у чорному. Дивний чоловік, що поєднував у собі бездоганну стриманість і приховану загрозу.

Волосся неслухняно спадало на очі.
А погляд…
Погляд збив мене з ритму: холодний, проникливий.

Рухи плавні, точні. Занадто точні, як для звичайного детектива.
Він не посміхався.
Не моргав зайвого.
Не говорив нічого зайвого.

Поруч із ним повітря здавалося густішим… небезпечнішим.
І хоч я не знала його імені, вже зрозуміла:
цей чоловік або мене врятує, або зруйнує все до біса.

— Ви завжди такий… привітний? — буркнула я, сідаючи.

Він не повернув голови. Лише натиснув газ.

— Я не привітний. Я ефективний.

— О, чудово. А я — саркастична. Думаю, нас чекає пекельна співпраця.

Він кинув короткий, крижаний погляд.

— Якщо будете заважати — пекельна, справді.

Я ледь не поперхнулася.

— То ви не надто раді, що я тут?

— Ви — зайві клопоти. Невідповідність системі. Іноземка. Мови не знаєте. — Голос рівний, але кожне слово — мов удар. — Але начальство вирішило, що мені потрібен напарник. Тож сидите тут.

— Заспокоїли… — пробурмотіла я. — А я думала, гірше бути не може.

— Може, — холодно кинув він. — Почекайте, поки побачите наше перше тіло.

Я замовкла.
Щось у його погляді… у тій сухій фразі…
Було не просто професійним.
Це був страх. Ледь помітний. Холодний. Реальний.

І мені стало не по собі.

Цей чоловік не з тих, хто боїться. Але щось у цій справі… змусило його насторожитися.

— До речі… — додав він після довгої тиші. — Називайте мене Асаґірі Семюел. Або просто Сем.

— Ну що ж, детектив Сем… — я зітхнула. — Сподіваюся, ми не зненавидимо одне одного до того, як розкриємо справу.

Він не кліпнув.

— Не надто сподівайтеся.

Машина рвонула вперед.
А я вперше відчула: цей чоловік небезпечний.
Але те, що чекає попереду — ще небезпечніше.
Ми їхали мовчки хвилин п’ять. Місто за вікнами було мокрим, шумним, переповненим світлом — і водночас абсолютно чужим. Я спостерігала, як краплі дощу зливаються в дрібні струмки, ковзаючи по склу. Сем не звертав уваги ні на трафік, ні на сигнали — він маневрував так, ніби читав думки інших водіїв. Надто швидко. Надто плавно.