Пролог

  Попередження, книга як і всі персонажі вигадані, також назви та містика. Місцевість та назви місцевості в тому сенці. 

 Книга містить інколи описи про розслідування та неприємні описи розслідування. 

Контент містить +16.

2014 рік. Ямасе. Будинок священників.

Будинок стояв осторонь від селища, на узвищі, ніби ховався від людських очей. Його дерев’яні стіни потемніли від часу, вкрилися цвіллю й павутинням, а дах просів так низько, що здавався готовим упасти при першому сильнішому пориві вітру.
Вікна були чорними, порожніми — деякі розбиті, інші затулені пилом і павутинням. Скло, що залишилось, відбивало місяць так, ніби в темряві хтось стежив за кожним, хто підходив ближче.
Коли діти наблизились, будинок видавався живим.
Здавалося, що він дихає — кожне дерево у стінах потріскувало повільно й глухо, наче груди істоти, яка спить, але може прокинутися в будь-яку мить.
Двері були напіввідірваними з однієї петлі й хиталися від найменшого руху повітря.
Від них тягнувся запах старої вологи, згнилих тканин і чогось солодкуватого — ніби розкладених фруктів або застарілої крові.
Усередині під ногами скрипіли дошки:

скрррииип… скр… скрррииип…

Всередині було темно, хоч око виколи. Повітря густе, важке, ніби тут довгі роки нічого не рухалося.
Промінь ліхтарика ривками виривав із темряви: старі дерев’яні меблі, вкриті товстим шаром пилу,
обірвані штори, що звисали клаптями,
дитячі малюнки, приржавілі до стін,
порцелянові фігурки з порожніми очима,
ікони та амулети, розкидані на підлозі..
На стелі — темні плями, не схожі на сліди від вологи. Вони утворювали форму маленької долоні, ніби хтось торкався стелі зсередини.

Тиша була неприродною — важкою, густою, ніби її створили навмисно.
Попри занедбаність, будинок здавався надто цілим.

Ніби хтось оберігав його.
Або… не хотів, щоб його руйнували.

Ніч була тихою, майже задушливою. У старому покинутому будинку на околиці містечка Ямасе стояла глибока тиша, яку порушував лише шурхіт гілок за вікном. П’ятеро дітей — Рей, Акіра, Сая, Мінато та Кенджі — сиділи півколом навколо старої коробки, знайденої сьогодні на горищі.
Коробка була іграшковою — потемніле дерево, тріщини, старі металеві застібки. На ній — вирізьблений малюнок усміхненої дитини з чорними, порожніми очницями.

— Це ж просто іграшка, — нервово засміявся Мінато. — Може, антикварна.

— Тоді чому на дні написано кров’ю? — прошептала Сая, показуючи на червонуватий напис японською.
«Поклич мене. Пограй зі мною. Я бачу тебе.»

Акіра проковтнув.
— Давайте прочитаємо разом… як у тій грі з викликанням духів.

— Може, не треба? — прошепотів Кенджі, але вже було пізно.

Всі переглянулися між собою.

- Послухайте ми не знаємо чи це дійсно безпечно, закинутий будинок, дивні речі... це вас не бентежить, трішки? - тривожно запитав Кенджі.

- Кенджі, ти в це віриш? Скажи що ти боїся, ходімо знайдемо ще підгузники для малечі, ато швидко запанікував для ритуалу. - Мінато засміявся промовляючи ці слова. - Бо - я - гу - з!

- Слухай замовки!

Кенджі напав на Мінато з кулаками, хлопці упали на засухшену підлогу та почали вести розборки, обоє в силі. Згодом їх розборонил.

- Якщо ви обоє не припинете то люди нас швидше почують ніж сама іграшка, припініть! - Сая строго приказала. - Ви як завжди два ідіота любете привернути увагу!

Хлопці переглядалися між собою, з надією що хтось один зірветься знову.

- Сая, твій дідусь ще щось розповідав про цей будинок? Чи тільки за іграшку? - Рей заговорив спокійно, та тихо.

- Тут раніше жив священник і його дружина, саме дружина створила цю іграшку аби люди поруч із нею почувалися спокійно та не самотні, якось так було, згодом вони безвісти пропали. Священик був замкнутим і не розмовляв взагалі до появи цієї іграшки, яку створила йому дружина. Але він не знав що вона відьма і це був демон,  священик був відкритим з демоном, він думав що вислоалюється простій іграшці, не помітивши як демон по трохи його їв енергію...

Усі уважно слухали дівчину, та її історію.

- Тобто в ігрушці сам демон який сидить і чекає поки його випустят? Чи як це працює? - Акіра узяв ляльку, та покрутив. - На ній листок і символ на грудяг, що це може бути?

- Я не знаю.

- Тобто ти не знаєш? Ти навіть не знаєш на скільки це може бути небезпечно? - Кенджі підійшов до Акіри та взяв вруки іграшку він, аби роздивитися.

- Дідусь нічого не казав такого що цей дух зробив поганого, лише безвісти пропали священники, мешкпнці цього будинку.

Сумніви і страх крутився у Саї, закинутий та потрощений будинок, який ледве тримався на досках, та запилений, забрудненний. Навіть уцілілі речі вигьядали речима, ніхто навіть не наважувався їх викрасти.

- Спробуємо, - Мінато тихо промовив. - А що залишається, ми все одно тут.

- Ще не пізно піти.

Кенджі поклав ляльку назад у коробку. Та обернувся до друзів.

- Вам не здається дивним що речі тут цілі?

- Ти тільки зараз це помітив? - Мінато добавляв перцю в розмову.

Ніхто не наважувався промовити чи відповісти як вони всі присіли біля коробки. Де лежала іграшка.
П’ятеро дітей, притримуючи коробку руками, одночасно вимовили слова.
Спочатку — нічого. Лише тиша.
А потім… щось забилося всередині коробки.
ТУК.
Діти завмерли.
ТУК. ТУК.
Тиша, та ні голосів. Вони переглянулися усі та встали на ноги.

- Мабуть це миша там...

Мінато пхнув коробку ногою.

- Витягни усе що в цій коробці тей поглянь, - Кенджі заговорив.

- Гадаєш я настільки боягуз як ти?

Ні слова більше хлопець нагнувся до іграшки да дістав її. Потрусив та покрутив, тримаючи її як м'яч.

- Казочки, бач, щоб малеча не лізла у будинок бо він валиться.

Лялька почала набирати темним коліром, спочатку очі почорніли а згодом на обличчі почали появлятися чорні тріщини, за секунду їх ставало більше. Мінато від переляку викинув іграшку, та зойкнув.Тінь, темна й густа, наче чорний дим, рвонулася вгору, обвила дітей, ніби шовкові стрічки.