Вбивство вулицею
Влад Доруда
Він був коханцем сутінок. В цей час, коли люди світла, як елеї, вже ховались по цегляних печерах, а підліхтарні морлоки, ще не з’явились, він виходив на вулицю. Він не любив розділяти щось, або когось з кимось іншим; тому він стояв та відчував, як сутінки обіймають його – тільки його – пригортають як дівчина, що давно не бачилась з ним. Він чув її парфум.
Його ніхто не помічав, ніхто не знав чи існує він взагалі – можливо, він був Богом.
Він не зупинявся на переході, авта його не збивали. Ці вогні пролітали повз, інколи нервово близько, але ні він, ні автівки не зупинялись. Ніхто з них не виділяв іншому й метра простору на цих вулицях.
Безлике місто – ареал існування таких істот. Він, тінь людини, маскувався на фоні сірих будівель, як крокодил у брудно-зеленій воді. Чорними очима він спостерігає, як ти виходиш з будинку.
В цьому місті ліхтарі працюють лиш на центральних вулицях, темрявою місто зживає таких як ти, а він – його п’явка. Він є темрява. Твоє життя нічого не варте для цього міста. Ти вживаєш, засмічуєш, вдихаєш, поглинаєш і сприймаєш – паразит.
Сутінки та їх коханець діють разом.
Мар’ян запхав сорочку у штани та затягнув паском L`Carvari, як робив вчора, позавчора, три роки тому та зробить завтра. Він затягнув так, що пасок давив на його черево.
– Я пішов, – кричить він до кухні. Жінка несе загорнутий у фользі обід, цьомкає його, і він із ввічливості підіймає кутики губ. Він віддасть їжу собаці чи комусь ще, а, може, й викине, адже обідає тепер у «Да Вінчі». Це італійський ресторан в десяти хвилинах їзди від роботи, де злегка пахне з кухні, а офіціантка посміхається йому, – б’юсь об заклад, – привітніше ніж іншим відвідувачам.
– Щасти тобі на роботі.
Його новий Форд – втілення того, що він називає успіхом. Про нього почали писати медіа, пліткувати, запрошувати на вечірки… Він навіть має біґборд з власним писком. І хіба світ не чудовий, якщо задля цього всього, треба лиш виграти тендер міськради.
Місто егоїстичне: не люди живуть у ньому, а воно живе в них. Воно, як невпевнений коханець, хоче заволодіти усім твоїм часом, хоче, аби ти бачив тільки його.
Коли Мар’ян стоїть з келихом вина, перед ним стоїть настілки гарна жінка, що він зловить себе на думці, а чи не забув він, як взагалі виглядають красиві жінки? Він забув, як це, коли з тобою фліртують і сам відчув, що городить їй щось не те. Але вона сміється. Вона весь вечір поряд, лиш інколи зникаючи на кілька хвилин, змушуючи його озиратись та шукати її серед гостей.
– Доброго вечора, Мар’яне Івановичу, – звертається до нього чоловік у чорному костюмі.
– О, радий вас бачити, пане Мер.
Мар’ян тисне йому руку і помічає золоті запонки та годинник на шкіряному обідку. «Металевий краще, він надійніший», – згадує він фразу з фільму. Мар’ян має під метр вісімдесят зросту, але стоячи поряд з низеньким мером, відчуває себе навіть нижчим за нього.
Дівчина весь час тримала його під руку, наче законна супутниця.
Коли вони цілуються в неї вдома і вона стягує з нього сорочку, він думає що підкорив це місто. Підкорив так само, як і цю дівчину, і вона остаточно капітулює, розстібаючи свій ліфчик. Раптом він розуміє, що не спитав її ім’я.
– Діана.
Зранку він встає раніше, щоб спокійно зібратися на роботу, і, коли дружина прокинеться з її «доброго ранку», він вже зачинятиме за собою двері. Мар’ян їде на роботу і лиш там, у новому Форді, відчуває себе власником світу. Він включає магнітолу і розслабляється.
Він рухається по судинах міста; маленький лейкоцит, але без нього цей індустріальний звір помре.
Наполеон змінив коня на авто.
Тисячооке місто дивиться на нього порожніми вікнами. Ці апатичні очі пропускають світло у тисячі душ цього, в той же час, бездушного міста.
Воно – перевертень. Це було мале, сяюче, як всміхнене дитя, містечко, обриси якого ще можна впізнати у центрі з бруківкою та двоповерховими будиночками, які не затуляють сонця. Воно розрослося лишайником на мертвій кам’янистій землі, розрослося заводами, що палять цигарки, розкинулось залізницями та побитим асфальтом. З його кінців до центру сунуть багатоповерхівки, які оселяються у його серці – щоб заслонити останні спогади з дитинства.
Це сухе місто не підкорити.
– Газета «Часописець», Мар’яне Івановичу, у скільки ви оцінюєте кількість бездомних собак? – журналіст сів на своє місце і приготувався записувати. Кілька десятків очей, об’єктивів та мікрофонів дивились на нього. Зазвичай він не відчував страху перед натовпом, але зараз йому здавалося, що навіть лампи конференц-залу ловили кожен рух його обличчя, щоб виявити його брехню.