Глава 30

Правосуддя

На краю Імперії знаходилось воно! Найпровінційне місто! Місто, в якому жили різні люди, відбувались різні події. І саме в цьому місті Пилип Пилипович Філіппов знайшов спокій та сімейне щастя.

Молоде подружжя таки придбало садибу у Яхневича. І в місті з’явилось два будинки Філіппова. Спочатку виникла страшна плутанина. Торговці по старій звичці відправляли покупки до будинку нотаріусу. Поки пані Чех одного разу не уточнила:

- Будинок котрого Філіппова: Філіппова - нотаріуса чи Філіппова - присяжного повіреного?

З тих пір будинок на Монастирській вулиці називався будинок Філіппова присяжного повіреного. Така назва страшенно обурила Ірину.

- Це несправедливо! – заявила вона,- можна було назвати будинок панів Філіппових, чи пані Філіппової. Це і твій будинок теж!

Ліпа обурення подруги не підтримала. Це і був її будинок! Пилип дозволив обставляти кімнати як їй заманеться. Лише поросив залишити за ним кабінет на першому поверсі з великими французькими вікнами, і наполіг на спільній спальні. Вибирати текстиль та меблі для будинку Ірині було не цікаво. Інша справа облаштування водопроводом та паровим опаленням. Тоді панянка Косиця постійно крутилась під руками серйозного Езорянського. При цьому сам інженер її зовсім не цікавив. Вона із захопленням вивчала креслення, слідкувала за роботою будівельників та хапалась за інструменти. І тут Езорянський став стіною. Він змирився, що потрібно крізь зуби пояснювати креслення та роботи, які проводились.  Але втручання в конструкцію не потерпить і не допустить будь-якою ціною. Навіть ціною добрих відносин з бароном.

- Ірина Миколаївна! Якщо хоча б раз піді йдете до інструментів і робітників, особисто заперу Вас в одній із кімнат, а випущу лише ввечері!

Панянка Косиця зовсім не була дурною. Вона чудово розуміла, коли їй казали «тверде ні». Тож єдине, що залишилось ходити по п’ятах за Павлом Бернардовичем та випитувати всі тонкощі інженерної роботи. Виявилось, що кращого стимулу, щоб якомога швидше закінчити об’єкт у Езорянського ніколи не було.

А потім був перший прийом в будинку Філіппових. Зібрались всі свої: Барон де Шодуар з пані Вальд, подружжя Крижанівських, дядько Філіппова, Езорянський, і навіть пані Сухозанет. Була вже глибока осінь. Ірина поїхала на навчання. Провінційне життя міста продовжило свій хід. Жахливі події літа забулись. Відійшов у небуття видовищний судовий процес над Овсовим. Ромишовський тоді влаштував цілу виставу.

- Шановне панство! Візерунки на наших долонях унікальні і не повторні,- виголошував промову Мануіл Камілович, - можна точно визначити, яка людина залишила їх. Щоб довести це пропоную маленький експеримент. Для цього мені знадобляться декілька добровольців. В мене є скло. на Ваших очах я протру його спиртом, щоб воно було чистим. Щоб не виникало будь-яких сумніві у моїй чесності я вийду із зали. Один із добровольців притисне долоню до скла. А потім я зніму відбитки у добровольців і з точністю скажу чий відбиток на склі.

Ромишовський витягнув із «кейса слідчого» шматочок скла. Одягнув прості бавовняні рукавички та ретельно протер скло ганчіркою змоченою у спирті. Потім підійшов до присяжних і продемонстрував прозорість і чистоту скла. Далі він поклав скло на стіл для доказів та попросив вийти декілька добровольців. І вийшов із залу. Щойно за судовим слідчим зачинились двері як старий присяжний повірений, що захищав Овсова вигукнув.

- Ваша честь, я протестую! За роки своєї практики я ще не бачив подібного балагану на процесі. Всі ці люди не свідки, вони не складали присяги. Хто може поручитись, що це не змова?

- Ваша честь, якщо мій колега сумнівається в чесності цих людей, то нехай він залишить відбиток. Ви ж не сумніваєтесь в своїй чесності? – провокував присяжного повіреного прокурор

Прокурор і сам не дуже розумівся на цих відбитках. Проте якщо вже він погодився на експеримент Ромишовського, його варто було довести до кінця. Захиснику відступати було нікуди і він притиснув долоню до скла.

Судовий слідчий, якого покликав до зали пристав про перепалку сторін нічого не знав. Він впевнено підійшов до добровольців і за допомогою валику наніс чорні чорнила на долоню одного з добровольців. А потім обережно притиснув долоню до картонної картки, до якої вніс прізвище. Ті самі дії він виконав к кожним.

- Панове ось рідина якою можна змити руки, однак у неї доволі різкий запах. Попрошу Вас вимити руки поза залою суду, а потім повернутись.

Добровольці вийшли. Судовий слідчий дістав пензлика і наніс на скло з відбитками чорний порошок. Довго спантеличений слідчий вглядався через лупу в картки, але збігу не було. Пауза затягувалась. Прокурор збентежено чекав.

Нарешті Ромишовський здавленим голосом промовив:

- Жоден із відбитків добровольця не збігається із відбитком на склі. Відбиток належить іншій особі.

Останні слова вийшли майже нечутно. Комір, наче удавка стягнув шию Ромишовського.

- Це нічого не доводить!- першим схаменувся присяжний повірений.

- Доводить! Мануіл Камілович точно встановив відсутність збігів! – заперечував прокурор.

- І що шановний пан Ромишовський перемастить руки всім присутнім у залі?! – намагався довести до абсурду експеримент  захисник.