Глава 16

Фотопортрет

Покої пані Філіппової тимчасово знаходились в гостьових кімнатах садиби нотаріуса. Вони мало відображали її індивідуальність. Можливо тому їй так легко було приймати там своїх нових подруг. Пані Сухозанет принесла роздруковані фотокартки. Зручно розсівшись на дивані та м’яких пуфах, жінки перебирали їх, дотепно коментуючи.

- А цей знімок наче в тумані,- зауважила пані Філіппова,демонструючи картку - і обличчя майже не видно.

- Не правильний фокус виставили, а хтось, - при цих словах Віра Захарівна глянула на Ірину, - не хоче стояти на місті.

- Стояти нудно, - зніяковіло промовила панянка Косиця,- інша справа - коли фотографуєш.

- А коли в училищі фотографували учениць, Вас що в кадр не брали? – поцікавилась господиня салону.

- Спочатку брали. А потім перестали запрошувати. Пан фотограф дуже жалілися, що я всі фото зіпсувала, і йому довелось їх ретушувати. Зізнаюсь Вам відверто, той пан в ретуші, як я в живописі. Ніби маленька дитина намалювала овал і два провалля. Бррр, - здригнулась Ірина.

- Ти неодмінно маєш показати нам це фото, - весело сказала Олімпіада.

- Що там показувати? Я там на себе зовсім не схожа. І не хотілось би мені зустріти людину схожу на той знімок. Особливо вночі.

- Не виключено, що той пан звик знімати Post-mortem[1]. Від того і ретуш така, - зовсім не весело промовила Сухозанет.

В її паперах теж могло б міститись три таких фото. Ця не молода жінка мала нелегкий життєвий шлях. Віра Захарівна народилась в сім’ї пилипонівців[2]. Сім’я була велика, набожна і бідна. Вже не молодий пан Сухозанет займався перевозкою краму. Нічого видатного в зовнішності шістнадцятирічної Віри не було. Але каштанові локони та сумні карі очі, запали вдівцеві Сухозанету до серця. Перша дружина померла від запалення, не залишивши по собі дітей. Попросивши руки Віри, чоловік отримав відмову. Батько дівчини ревно відносився до своїх вірувань. Якщо і віддавати, то за свого. Але матері якось таки вдалось його переконати. Може через те, що приданого зовсім не було. Хто таку візьме? І буде Віра дівкою вікувати до смерті. Ще й на утриманні батька. А тут і так, як то кажуть «семеро по лавках». Врешті віддали Віру за Сухозанета. Чоловік годив коханій дружині як міг. Хоча й не покохала молода чоловіка, та ставилась до нього добре. Поважала. А потім дітки пішли погодки. Дівчинка та хлопчик. Не довгим було щастя. Згоріли її діти від дифтерії, як квітки в полум’ї. Віра була безутішна. Пан Сухозанет став побоюватись втратити дружину, і запропонував зробити посмертні фото. Жінка відмовилась. Милі личка своїх янголяток вона до віку не забуде, вони назавжди викарбувані в материнському серці. Так залишились вдвох подружжя Сухозанет.

Невдовзі чоловік захопився фотографічною справою, а потім залучив до неї дружину. Фотографування стало не просто захопленням, а життям. А траур по дітям, вона так і не зняла. П’ять років тому помер пан Сухозанет. Її родина давно відхрестилась від неї як від віровідступниці. І все чим жила і цікавилась Віра Захарівна зійшлось на її «Салоні фотографії» та фотографуванні. Гамірна Ірина, увірвавшись у її життя, сколихнула тихий смуток її душі. Саме такою, їй уявлялось, могла б стати її донька.

- Погляньте! Як гарно вийшов Купальний острів. Це ж я робила? – перепитала у пані Сухозанет Ірина.

Віра Захарівна винирнула із сумних роздумів від оклику дівчини. І у відповідь на запитання ствердно махнула головою.

- Ти ще не була у наших лікувальних купальнях? – запитала панянка Косиця у подруги.

- Ні не довелось. І по правді не дуже й прагну туди потрапити. Пам’ятаю, як ми з тіткою та кузиною ходили в Криму в купальні. Заходиш в дерев’яний будиночок, вистроєний прямо у морі, переодягаєшся в купальний костюм і опускаєшся у воду. І стоїш там чисто дурепа. Ну і що з того, що вода морська?! Навіть просто ходити в панчохах по березі було приємніше. Ванна і водопровід задовольняє всі мої потреби в купанні, - резюмувала Олімпіада, переглядаючи картки.

- А це що за фотокартка? Щось я такого не пам’ятаю, - показала картку Сухозанет пані Філіппова.

- Дозвольте подивитись? О! Дуже дивно. Це я знімала в «Ермітажі», на передодні як знайшли ту бідолашну дівчину. Після там було дуже вже людно.

- Глянь Ірино! Це прямо точна копія того чоловіка, що ти описувала в «Gans Souсi». В капелюсі, в окулярах і з чудернацькою бородою, - розвеселилась господиня покоїв.

- Точно страхопудало! - розсміялась панянка Косиця.

- Цей пан зіпсував мені кадр! - обурилась пані Сухозанет,- В той день я трохи пізно вийшла фотографувати. Шукала безлюдніші алеї. І от я фотографую. Зненацька, звідки не візьмись, цей пан. Ще й так зле зиркнув на мене. Ніби це я йому щось зіпсувала. А потім з бічної алей вийшли люди, і я зрозуміла, що фотографувати мені більше не вдасться. Зібрала речі і пішла до салону.

- Якщо вона вам не до вподоби, то я її собі залишу? – запропонувала Олімпіада.

- Лишайте, - шляхетно погодилась пані Сухозанет.

Жінки  довго роздивлялись фото та обмінювались думками.

***

Пізно в вечері Олімпіада в своїх покоях готувалось до сну. Вона відпустила покоївку після того, як та допомогла їй переодягнутись та освіжитись у ванні. Накинувши мереживний пеньюар вона сіла біла дзеркала, і стала розчісувати волосся. Вона могла б попросити покоївку заплести її коси до сну, але саме дійство її заспокоювало. Пилип зайшовши в кімнату, не міг відвести від неї погляду. Такою домашньою і звабливою він заставав її нечасто. Помилувавшись дружиною він і собі почав готуватись до сну. Раптом йому на очі потрапив трохи розмитий знімок з якимось чоловіком. Філіппов знав про нове захоплення дружини. Оплачував необхідні фототовари. Однак присутність зображення якогось невідомого чоловіка, уколом ревності віддалась у серці