Не рідні
Чутками земля повниться. А гучне ім’я ладне відчинити будь-які двері. Може і не отримав присяжний повірений через зв’язки де Шодуара доступ до справи вбитої Кукар, зате дізнався ім’я її опікунів. В літню пору розгляд справ у Житомирському окружному суді майже не відбувався. Саме це й надало Пилипу Пилиповичу час на приватне розслідування та можливість поговорити з рідними другої вбитої дівчини.
Отець Іван служив в двадцяти трьох верстах від міста в с. Сінгурах Житомирського уїзду. Священик молився, стоячи на колінах старої дерев’яної церкви, коли Філіппов його знайшов. Молодий служка підійшов до присяжного повіреного, щоб дізнатись про суть його справи до отця, і попрохав почекати на вулиці. Літнє сонце високо стояло в горі. Вже давно відслужили ранішню. А священик, ще довго молився. Нарешті він визирнув із прохолоди храму на зустріч невідомому йому візитерові. Представившись Філіппов спробував коротко викласти зміст свого питання.
- Отець Іван! Щиро співчуваю Вашій втраті. Якби я міг, то не турбував Вас в цей нелегкий час. Ви людина Божа і мало цікавитесь мирськими справами. Але справа в тім, що не винні можуть бути огульно обвинувачені. Ваша дочка не перша, кого вбив душогуб. Нещодавно сталось схоже вбивство. Я прагну, щоб все було по справедливості.
- Єдиний Господь, і на все воля його. Він всім воздасть по заслугам, - надломленим голосом промовив священик.
- Не можливо не погодитись. Лише Божий суд справедливий, люди грішні і земний суд нерідко помиляється. Ви допомагаєте стражденним. Допоможіть зберегти інших дівчат від загибелі і невинних від каторги. Розкажіть мені про Вашу дочку?- попросив Філіппов
Отець Іван випростався і довгим поглядом подивився в небо. Чи то намагався побачити там Бога, чи то - втримати сльози. Філіппов мовчав, чекаючи на рішення священика. Зрештою останній заговорив.
- Видно Господь випробовує мене. Чи буде віра моя настільки ж сильною, якщо серце моє вкриє скорбота? Ви у всьому праві. Проте це не легко. Правда Ваша – Олена для нас була дочкою, хоча і не по крові. Ми душі в ній не чаяли. Вона була доброю дівчиною, милосердною. Ніхто від неї ніколи лихого слова не чув, не те щоб… Гарна… Привітна… І в кого тільки рука підійнялась.
- Можливо були в неї якісь приятельки, подруги?
- Які там подруги. Коли малою була - гасала з сільською дітворою та за Василем хвостиком ходила. А як трохи підросла, то і ніколи їй стало, по господарству матері допомагала. Син в семінарії навчатись поїхав. Потів його до служби долучили. А згодом і Олена з дім покинула. До науки серйозно відносилась. Листи довгі писала: детально описувала, що та як вивчали…Учениць й не випускають. Тільки коли рідні приїжджають. От Василь собі пробачити не може, що вмовив пані попечительку її відпустити наступного дня. Навіть хоче у постриг піти… Але не гоже так. На служіння поклик серця треба мати… Втратив дочку, тепер можу втратити і сина…
- Ви не проти, якщо я з ним переговорю. Його вини в тому не має.
- Я то відаю. Але він в тугі і скорботі, того не розуміє. Переговоріть. Може Вас він послухає. Можливо сам Господь Вас послав. Служить він в Кодні церква Різдва Богородиці. Там завитаєтесь.
- А дружина Ваша як?
- Плаче постійно. В скорботі. Навіть серце розболілось. Вона Вам не помічниця. Боюсь я за неї. А з Василем переговоріть. Бог Вам у поміч, сину мій.
Перехрестивши Філіппова, невпевненою ходьбою від довгого стояння на колінах, старий священик повернувся до храму.
***
Володіння відомого графа Лідоховського в селі Кодня заходились в десяти верстах від Сінгурів. Церковні служителі закінчили зі всіма справами після ранішньої служби. До наступної час був. Філіппов вирішив спробувати переговорити із сином священика
Диякон Василь молився, як і його батько. Філіппов знову очікував на розмову зовні. Він розглядав тутешні краєвиди, коли до нього підійшов чоловік у ризі з борідкою. Коси його були зібрані у низький хвіст. Обмінявшись привітанням, присяжний повірений промовив.
- Я розумію, що Ви воліли б зі мною не говорити. Я розмовляв з Вашим батьком. Він благословив на цю розмову. По-перше, дозвольте представитись. Моє ім’я Пилип Пилипович Філіппов. Я служу присяжним повіреним при Житомирському окружному суді.
- Мене вже допитувала поліція.
- Так склались обставини, що я вимушений вести неофіційне розслідування вбивств молодих дівчат в Житомирі. Є підстави вважати, що Ваша сестра була не першою жертвою.
- Сестра… Для мене вона була більше ніж сестра. Видно Господь покарав мене за мої помисли!
- Я не можу зарадити у Вашій втраті. Однак, Ви можете допомогти іншим не відчути Вашого болю, та вберегти їх близьких.
- Ви теж когось втратили?
- Я міг би Вас обманути, проте я не буду цього робити. Але я маю близьких мені людей, і волів би вберегти їх від подібної участі. Ви допоможете мені? Я зрозумію, якщо Ви відмовитесь.
- Дякую за чесність. Давайте присядемо.
Філіппов разом з Харченко сіли на лавку, що стояла під березою поблизу дзвіниці. Василь мовчав збираючись з думками. На землю впали окуляри. Диякон їх підняв. Не весело посміхнувшись він почав свою розповідь.