Глава 11

Не жіноча справа

Невеликий за розмірами Житомир вміщав цілих дев’ять лавок фотографічних товарів. Фотографією здебільшого захоплювались заможні містяни, тому не дивно, що половина із цих лавок належала дворянам. І лише єдину крамничку, яка знаходилась на Великій Бердичівській вулиці в будинку Крайського, тримала жінка, Віра Захарівна Сухозанет. Пані Сухазанет була вдовою. Після смерті чоловіка отримала невеликий статок, який давав їй хоча і не великий але стабільний дохід. До фотографічної справ її залучив покійний пан Сухазанет. А так як сорокарічна вдова не мала дітей, тож фотографія стала її захопленням, якому вона приділяла весь свій час.

Свою скромну за розмірами крамничку вона іменувала гордо «Салон фотографії». Салон розміщувався в двох невеликих кімнатах. В першій продавались різноманітні товари для фотографії, в другій господиня проявляла плівки та друкувала фотографії. До другої кімнатки пані Сухозанет нікого не впускала. Саме в ній творилось фотографічне диво.

Олімпіада Аристархівна ніколи не планувала займатись фотографічною справою. В її будуарі знайшлося місце лише для парочки її фотографічних портретів. Проте сам процес їх створення жінку ніколи не цікавив. Але одного ранку в її життя ввірвалась пані Сухозанет із фотоапаратом.

Змиритись із життям у провінційному місті пані Філіпповій допомогли розкішні сади міста. Червнева спека із задухою вдень опускалась на місто, роблячи нестерпними будь-які прогулянки ним. Але в духмяних садах дихалось легко, роблячи прохідку ними приємною. Найбільше Олімпіаді подобався затишок Монастирського саду. На її щастя, він знаходився поблизу будинку нотаріуса, і жінка в будь який час мала змогу вийти для неспішного моціону.

Історія садку була старою і дивовижною. Назва вулиці Монастирської брала початок з монастирю сестер милосердя «Шаріток». Монастир було засновано в середині XVIII століття на околиці міста в місцевості Поповка на березі річки Тетерів. Обитель сестер мала величезні сади, які простягались далеко за монастирські землі, які місцеві називали Дівичими. Сестри милосердя радо допомагали хворим,калікам і сирітам. Дівчатка сироти нерідко залишались і ставали сестрами-шарітками. На околиці саду була маленька капличка, біля якої знаходився старовинний колодязь з цілющою водою. Колись в свята до каплички сходились з околиць католики під час хресної ходи. Після того як поляки впали в немилість монастир занепав. Але сестри продовжувати свої богоугодні діяння, надаючи допомогу хворим і раненим військовим аж до того часу, як діяльність монастиря заборонили. Мати настоятелька передала всі приміщення монастиря військовому шпиталю, і сестри-шаріти назавжди покинули місто. Невдовзі замість католицької каплички, звели дерев’яний храм Богоявленського монастиря. І сад і цілющий колодязь став належати новому монастирю, і продовжив називатись Монастирськими.

Одного ранку прогулюючись доріжками Монастирського саду пані Філіппова побачила дивовижну картину. Висока вже немолода жінка в чорному вбранні стояла біля фотографічного апарату. Вона, то підходила до нього заглядаючи у вічко, щось підкручувала, то відходила приглядаючись до пейзажу. Після переставляла фотоапарат, і все повторювалось. Незнайомка зацікавила Філіппову і вона, зовсім не думаючи, зупинилась, неввічливо витріщаючись.

- Пані, замість того щоб дивитись, не могла би Ви мені допомогти, - низьким голосом раптово промовила невідома.

- Вибачте мені! Звичайно. Даруйте якщо завадила, – зніяковіла Олімпіада.

- Нічого я вже звикла. Будьте ласкаві, станьте біля цього дерева, - сказала жінка показуючи рукою.

- Так звичайно. Керуйте,- включилась в процес фотографування Ліпа.

Жінка в чорному нахилилась над фотоапаратом, дивлячись у вічко, і скомандувала:

- Лівіше. Ще трохи. Завмріть.

Олімпіада підкорившись наказу фотографині, затамувала подих, щоб, не дай Боже, не ворухнутись.

- Все. Дякую пані, - через декілька хвилин промовила незнайомка.

І Олімпіада перестала для неї існувати. Жінка почала розбирати апарат, збираючи деталі до коробу.

Пані Філіппова спочатку розгубилась, а потім несміливо підійшла і запитала:

- Перепрошую пані, чи можу я потім купити цю фотокартку.

Незнайомка випросталась. Було видно, що думки її десь далеко. Нарешті погляд наповнився розумінням ситуації. Жінка ексцентрично вдарила себе долонею по чолі і мовила:

- Вибачте. Коли фотографую – буваю вельми неуважною, - і простягнувши праву руку представилась, - Віра Захарівна Сухозанет. Мій «Салон фотографії» знаходиться на Великій Бердичівській в будинку Крайського.

- Олімпіада Аристархівна Філіппова, - представилась Олімпіада, вклавши долоню в руку фотографині, - Приємно познайомитись.

- Навзаєм, - промовила пані Сухозанет, міцно потискаючи руку нової знайомої.

- Чи можу Вам допомогти?- несміливо запитала пані Філіппова показуючи на фотоапарат.

Віра Захарівна мовчала, розмірковуючи, якби ввічливіше відмовити неочікувані помічниці. Олімпіада зрозуміла роздуми жінки. Тому показуючи на триноги, з посмішкою запропонувала: