РОЗДІЛ 2

 Це розслідування зблизило мене і Єлизаветою.

У нас почався роман. Я перестав пити. До мене почали звертатися люди з серйозними питаннями.

 Після чотиримісячний безперервних розслідувань, я вирішив взяти паузу, і разом з Лізою поїхати в моє рідне місто Чиліфорнівка що в черкаській області.

 Отож, 7 лютого ми вирушили. Дорога видалася довшою чим здалося з першого погляду, нас спіткали проблема за проблемою. Спочатку я пробив колесо, потім в авто закипів мотор і все це супроводжувалося снігом з дощем. Це був не найкращий початок.

 На в’їзді, в місто нас зупинив дорожній патруль, попросив показати документи та вміст багажника. Місто Чиліфорнвка нас ніяк не вразило, за сім років ніяких змін.

 Ми заїхали до супермаркету, в якому купили гостинці моїм батькам. В магазині як і на вулиці не було жодної душі. Після оживленого Києва, це місто здавалося привидом.

 Апокаліпсис?

 Батьки нас зустріли радісно та тепло. Відразу посадили за наповнений їжею стіл. Ми сиділи гомоніли, аж тут я запитав:

-  А чому в місті так пусто?

Запала мовчанка.

          - А ти не чув про серію вбивств? – запитав мене тато.

          - Убивств?! – сказали в один голос я і Ліза.

          - Ну, — взяла ситуацію на себе мама, – Все почалося з того пожежного, йому всадили кулю в                  лоба прямо на роботі.. – вона затихла, — потім були убиті прибиральник в магазині “Абсолют” і              готельний службовець.

          - Всі вони були убиті різними пістолетами, - продовжив батько, - Але особливість в тому, що                    вбивця схрещує руки жертвам, а тому можливо, це робила одна людина… Ніхто нічого не чув і              не бачив. Кажуть, що це був хтось не місцевий.

 Я був шокований почутим. У такому маленькому містечку і такі вбивства…

 Як?

 Для чого?

Це були мої головні питання вечора. Тоді я й вирішив провести власне розслідування.

 Наступного ранку після сніданку, ми вирушили до сім’ї загиблого пожежника Віктора Петренка. Його жінка, Анастасія, нас дуже люб’язно прийняла. Вона розповіла про те що Віктор любив ставив високі ставки на спорт. Це та, єдина ниточка за яку тягнула поліція, але нічого не вийшло. Він був дружньою та працьовитою людиною, яка ніколи не кине у біді.

Цей візит нам нічого не дав.

 Далі ми подалися до батьків Олександра Бойко, готельного службовця, які проживали за сорок кілометрів від Чиліфорнівки. Його батько, Максим, ще й досі не міг відійти від втрати сина.

 Сам Максим воював в Афганістані від початку до кінця. У 2014 був нагороджений медаллю від самого президента України.

 Його син мріяв стати військовим, які і його батько, але доля вирішила по іншому, і він почав працювати у готелі “При дорозі”. Друзів він не мав, був відданий своїй роботі.

 Подякувавши, ми поїхали до готелю.

 Директор готелю, Андрій, був чоловіком похилого віку. Він розповів нам, що Олександр був дуже здібним і обдарованим молодиком, з ним можна було поговорити на будь-яку тему. Сам Андрій мав наміри передати управління готелю Саші.

 Цей готель був збудований ще в 1922 році його дідом, який разом з його батьком загинув під час другої світової війни. У Андрія не було ні дружини, ні дітей, а тому і готель не було кому передати.

 Була третя година дня, а тому ми вирішили поїхати до батьків останньої жертви – Святослава Руденко. Вони проживали в маленькому селищі що в полтавській області. Приїхавши на місце, ми довго стукали у ворота. Через десять хвилин з вікна визирнуло лице бабусі яка махнула рукою на знак, щоб ми заходили в дім.

 Першим що нам кинулося в очі, це килими на стінах (як у дитинстві) і характерний запах землі. Побачивши нас, бабуся лагідним голосом привіталась:

      - Добридень дітки. Яким вітром вас сюди занесло? - промовила вона.

      - Вітаю, - озвався я, - Мене звати Радіон, а це моя помічниця Ліза. Ми розслідуємо вбивство вашого сина.

Лице бабусі набуло спантеличеного виразу.

- Це розіграш? – запитала вона.

         - На жаль ні, - відказала Єлизавета, - 28 січня, прямо на робочому місці, в магазині,      вашого сина було застрелено.

          - Мені жаль, - сумним голосом промовив я.

Мені здалося що мовчання тривало цілу вічність. Враз, бабуся почала вести мову:

- П’ять років тому, у мене помер чоловік від серцевого нападу. Він пережив десять років війни в Афганістані, скільки мук, і так просто помер. Три роки тому мій старший син загинув в автокатастрофі. І тепер ви говорите, що він помер? Моя єдина рідна кровинка?...

Поплакавши, вона розказала, що Святослав був бездарною людиною. В магазині він працював двадцять років. Йому подобалося.

В азартні ігри не грав.

Друзів не майже мав.

Ні дружини, ні дітей.

Чи дізналися ми багато?

 Ні.

 Отож, потемну ми повернулися в Чиліфорнівки. Під’їжджаючи до дому, я помітив коло свого двору поліційне авто. Зайшовши в дім, нас зустріли два працівники поліції.

- Добрий вечір пане Радіоне, - звернувся один із них, - Мене звати Михайло Лисенко. До нашого відома дійшли скарги не те, що ви ходите по людях, і (по)ставити їм питання стосовно нашумівших вбивств. Ви поліціянт?

- Ні, - грубо відповів я, - Я приватний детектив.

- Тоді покажіть документ який буде це підтверджувати.

Я показав ліцензію

- Дякую, - мовив Михайло.

Проводжаючи їх, другий полісмен (той що незнайомий мені), у грубій формі сказав:

- Не пхай свого носа, куди не треба.

Це був мій перший тривожний дзвіночок.