РОЗДІЛ 1

У Києві я був приватним детективом, а ще популярним і шанованим серед містян. У дитинстві я багато читав, любив детективи, мріяв стати детективом. Всі мої кумири були детективи.

 Тому й у 17 років я вступив до національної академії внутрішніх справ. Провчившись там чотири роки я пішов працювати у поліцію.

 Працював я довго і нудно п’ять років.

 Звільнився.

 І що далі? Правильно, я пішов по слідах Шерлока Голмса! Здобувши ліцензію приватного детектива, я облаштував у себе в квартирі кабінет.

 Справи йшли погано. Я думав, що як тільки у мене буде ліцензія, люди побіжать до мене за допомогою.

 Але ні.

 Я цілісінькими днями байдикував, чекаючи ту омріяну справу, яка прославить мене на всю країну.

 Так я і почав пиячити.

 Неподалік мого “кабінету” знаходився бар “Червона рута”, який став моєю другою домівкою. Там я познайомився з барменом Яном, який готував неймовірну каву. Ви спитаєте, як алкоголік може цінувати каву, а я скажу — секрет був у коньяку.

 Серпневого дня, після бурхливої ночі, я пішов од бару. Після двох кухлів пива, до бару увійшла вродлива молода жінка. Спочатку вона підійшла до бармена, той тицьнув на мене.

 Дівчина підійшла зі словами:

  - Пане Марчук?

  - Так.

  - Ми можемо поговорити?

  - Так, прошу.

 Зблизька вона була ще симпатичнішою. Я запропонував їй якийсь напій, вона погодилася. Поки ми чекали, вона на стримано вивчала мене очима. До нас підійшов Ян із кавою та (ви тільки погляньте!) тарілкою печива. Я глипнув на нього.

  - За собою дивися, — відрізав він.

  Вона сьорбнула і скривилася. Після хвилини мовчання я відверто запитав:

  - Що вам потрібно?

        - Ваша допомога, — відповіла вона зосереджено. – Моя сестра… Таня…вона…вона померла. У травні. Їй було всього п'ятнадцять років.

 Я видав відповідний звук співчуття. Вона продовжила.

- Поліція провела розслідування, і дійшла висновку, що її задушили подушкою. Але після трьох місяців, розслідування було прикрите.

Ми секунд з десять помовчали. Я зрозумів що досі не знаю її імені.

- Ліза…Єлизавета Левченко.

Щось я повільно мізкував. Налив ще кави, змішаної з коньяком. Пора включатися.

- Ви спробуєте? - запитала Ліза, підсовуючи конверт, – Ми відкладали для поїздки на море…

- Не можу нічого обіцяти.

Я знаю, що мав, що міг їй сказати. Але я промовчав.

- Чому ви п’єте? – раптом запитала вона.

- А у мене є вибір?

- Це ж безглуздо.

І вона пішла.

 Отак і почалася моя перша омріяна справа.

 Спочатку я пішов до школи де навчалася Тетяна. Безрезультатно. Школу вона відвідувала вкрай рідко.

 Після школи, я почимчикував до школи дзюдо, в якій постійно зависала Таня. Її тренер сказав що це була дуже енергійна і весела дівчина, в якої було багато друзів.

Повернувшись додому я побачив повідомлення від Лізи, вона хотіла повечеряти зі мною в італійському ресторані “Piatti nazionali”, о 20 годині. Я глянув на годинник, 20:57.

 - А щоб тобі, — вилаявся я в пустоту.

 Наступного ранку, я навідався до могили тієї померлої дівчинки. Похована вона була на куренівському цвинтарі.

 Пройшовши десь зо тридцять могил я натрапив на надпис:

Тетяна Левченко

 І більше нічого.

 - Таню, — промовив я, — обіцяю, я зроблю все що можу.

 Після тижня біганини, Ліза познайомила мене зі своїм братом Дмитром, який видався мені дуже дивним.

 Ми пішли на місце вбивства, додому до Левченків. В кімнаті померлої дівчинки була повнісінька чистота (того чого не було у мене вдома). Там я не знайшов нічого.

 Я крутився на місці цілий місяць, єдиним моїм підозрюваним був брат Тані – Дмитро, тому що в той травневий вечір вони залишилися удвох вдома.

 Того ж вечора я пішов до нього на допит.

 Він виявився ще тим сцикуном. Довелося приставляти дуло пістолета до голови. Розколовся.