Розділ 7. Останній рейс Шевроле.

3 грудня.
 

Старий залізничний переїзд, околиці Блек-Рока.
 

Позашляховик Ford F-250 плив крізь суцільну білу масу, як криголам крізь арктичні тороси. Двигун ревів на зниженій передачі, випльовуючи хмари чорного диму, а передній відвал снігу розкидав замети на обидва боки дороги. Видимість дорівнювала нулю — Марк орієнтувався лише за відблисками ледве живих стовпів високовольтної лінії та внутрішнім відчуттям небезпеки, яке горіло в грудях сильніше за будь-яку печію.Він рухався в бік залізничного переїзду, де за розрахунками мало бути менше заметів завдяки відкритому простору колій.Але замість порожньої дороги фари вихопили з білої пелени темну, нерухому масу.Стара «Chevrolet Caprice» 1998 року випуску — той самий корч, на якому Марк їхав з аеропорту в перший день — стояла посеред засніженої колії, розвернута під незвичним кутом. Задня частина машини глибоко провалилася в замерзлу кювету, а передні колеса безпорадно висіли над льодяним вибоєм.Марк різко вдарив по гальмах. Машина ковзнула на льоду й зупинилася за три метри від таксі.Він заглушив двигун. Гудіння мотора стихло, і в ту ж секунду в кабіну увірвався дикий, розлючений виття полярного бурану, який бив у металевий кузов тисячами крижаних куль.
 

— Тільки не це, — процідив Марк крізь зуби, натягуючи щільні шкіряні рукавички й вистрибуючи з кабіни у сніг, який одразу ж затягнув його по коліна.
 

Він пробився крізь кучугуру до «Шевроле».Двигун машини не працював. Капот і дах були густо вкриті шаром снігу, але лобове скло з боку водія чомусь залишалося чистим — його не занесло снігом, бо авто стояло під захистом залізничної насипи.Марк посвітив потужним діодним ліхтариком крізь бічне скло.На водійському сидінні сидів таксист — той самий дідок у засмальцьованій парці та в'язаній шапці з написом «NO FEAR».Він не горбився. Він сидів абсолютно прямо, відкинувшись на підголівник, а його звична самокрутка так і стирчала у куточку рота, недопалена й замерзла. Очі старика були широко розплющені, у них застиг той самий вираз моторошного, крижаного подиву, який Марк уже бачив у залі кінотеатру та на замерзлому озері.А прямо посередині його грудей, крізь шари пропаленої куртки та грубу тканину светра, стирчав знайомий крижаний моноліт. Тридцятисантиметрова піка з прозорого льоду пройшла крізь грудину, пришивши тіло таксиста до пружин водійського крісла.
 

— Блять! — вилаявся Марк, заплющивши на секунду очі від напруги.
 

Він спробував смикнути ручку водійських дверей. Замкнено. Звісно, замкнено. У цьому місті ніхто не залишав двері відчиненими під час бурану.Марк відступив на крок, розмахнувся важким чоботом і з усієї сили вдарив у самий центр водійського скла.
Загартоване скло покрилося павутиною тріщин, але вистояло. Марк вдарив удруге — з тріском скло вивалилося всередину салону, осипавшись блискучими кристалами на коліна мертвого таксиста.
Марк просунув руку всередину, відчинив двері зсередини й перегнувся через сидіння.Перше, що кинулося в очі — в салоні не було жодної краплі крові, крім невеликої темної калюжі під ногами, де починав відтавати лід від тепла кузова (хоча пічка давно не працювала).Друге — на панелі приладів лежав предмет.Марк обережно посвітив туди ліхтариком. Рядом з іржавою попільничкою лежала маленька дитяча брязкальце-паличка у формі рога — точно така сама, яку маніяк тримав у руках у пролозі, спостерігаючи за озерцем.І третє... сліди.
Марк визирнув із розбитого вікна на засніжену дорогу навколо «Шевроле».Навколо машини лежав свіжий, пухкий сніг, який щойно намітала завірюха. Жодного відбитка людського взуття. Жодних слідів шин, окрім глибокої колії самого «Шевроле», що з'їхав у кювет.
 

— Як ти це робиш, виродку? — прошепотів Марк у ревіння бурану, задихаючись від морозного повітря. — Як ти пересуваєшся по снігу, не залишаючи сліду? Ти літаєш? Чи ти сам є частиною цієї білої пустки?
 

Він різко випрямився, відчув, як у грудях знову підступає кисла печія, а в голові темніє від утоми й люті.Цей злочин не був випадковим. Дід Том знав занадто багато про місто, про його темні кутки, про те, хто і коли купував старі речі чи зникав у завірюху. Маніяк прибрав його так само, як листоношу — тому що таксист підійшов надто близько до розгадки.Марк витягнув із кишені телефон — мережі, звісно, не було. GPS-трекер на панелі Ford мігав червоним квадратом: «Зв'язок відсутній. Автономний режим».Він був один на один із мертвою машиною, двома трупами на рахунку і психопатом, який зараз, можливо, дивився на нього крізь білу стіну бурану з найближчого пагорба.
 

— Добре, — сказав Марк сам собі, закриваючи розбиті двері «Шевроле» застряглим шматком картону. — Гра продовжується. Тільки тепер на дошці лишилися тільки ми двоє.
Він повернувся до свого позашляховика, сів за кермо, увімкнув підвищену передачу і рухнув назад у білу невідомість Блек-Рока.

Мотель «У Френка», номер 9, Блек-Рок.
 

Позашляховик Ford F-250 влетів на парковку мотелю з диким гуркотом двигуна, розкидаючи гігантські снігові вали та буксуючи на крижаній кірці. Марк різко вимкнув запалювання. Двигун закашлявся і вщух, а разом із ним зник і звичний гул під капотом, залишивши простір лише для шаленого, загрозливого ревіння бурану, що розривав дахи та стіни будівлі.
Марк вибрався з кабіни, глибоко провалившись у замет. Вітер миттєво вбив у його обличчя тисячі гострих крижинок. Він затулив обличчя руками, пропхався крізь крижаний завіс до дверей дев'ятого номера, витяг ключ із замерзлими пальцями і з третьої спроби встромив його в замок.Замок піддався з неприємним металевим скриком. Марк штовхнув двері, заскочив усередину і швидко зачинив їх за собою, накинувши важкий засув.У кімнаті панувала темрява й холод, що мало чим відрізнявся від вулиці — батарея під маленьким вікном давно здалася, видаючи лише ледь чутне цвірінькання.
Марк важко дихав, спираючись спиною на зачинені двері. У роті стояла гіркота від постійного куріння, а в скронях стукав набат. Він скинув промерзлу куртку, кинувши її на підлогу, і насупився.Щось у кімнаті було не так.Запах. Звичний сморід старої плісняви,  тютюну та сирості кудись зник. Натомість у повітрі чітко відчувався тонкий, крижаний і водночас солодкуватий аромат гірської м’яти та... сухої трави. Такий самий чай заварював маніяк у своїй стерильній майстерні.
Марк повільно потягнувся до кобури, витягнув свій табельний «Glock» і звів затвор. Металеве клацання пролунало в тиші кімнати надто голосно.
Він зробив кілька обережних кроків уперед, вмикаючи невеликий ліхтарик на корпусі пістолета. Промінь світла розрізав темряву, ковзнув по старій розкладачці, по обідйній тумбочці... і зупинився на центрі столу.На дерев'яній стільниці, прямо на розкритій коробці з-під вчорашньої остиглої піци, стояло воно.Це була композиція.Ідеально прозорий циліндр із льоду заввишки близько двадцяти сантиметрів. Усередині цього льодяного блоку, заморожена з ювелірною точністю, лежала та сама стара дитяча брязкальце-паличка у формі рога — з потертими краями та засмальцьованою ручкою.
А поруч із льодяним циліндром лежав предмет, від якого Марка кинуло в холодний піт.Це була стара, пожовкла від часу чорно-біла фотографія розміром із долоню. На ній була зображена маленька дівчинка років семи з надзвичайно світлим, майже білим волоссям та великими очима — маленька Астра, яка сміялася на тлі засніженого лісу. А на зворотному боці фотографії акуратним, каліграфічним почерком чорнилом було виведено виділене червоним маркером слово: