Розділ 6. Таємниці Артура.

3 грудня, 08:30
 

Центральне поштове відділення Блек-Рока.
 

Ранок третього грудня був таким же темним, як і північ. Полярна ніч не залишала жодного шансу для сонця, лиш злегка підфарбовувала східний край неба блідим, синювато-попелястим відтінком, який згасав уже за годину.Марк ступив на розхитаний ганок центрального поштового відділення Блек-Рока. Старий двоповерховий будинок із темно-коричневого бруса з облупленою фарбою на віконницях більше нагадував занедбане прифононе депо, ніж державну установу. З даху звисали гігантські, загострені бурульки, деякі з яких досягали метра в довжину — мов крижані ікли, готовими впасти на голову першому-ліпшому перехожому.Усередині смерділо вологою вовною, дешевим сургучем, пилом від старого карнизу та застояною курячою локшиною.За скляною перегородкою зі зсувним віконцем сиділа огрядна жінка  у плетеній шалі поверх зеленавої поштової уніформи. На її носі сиділи круглі окуляри у товстій пластиковій оправі, а пальці з обгризеними нігтями швидко перебирали квитанції.Марк підійшов до віконця, витягнув із кишені своє шкіряне посвідчення і без слів притиснув його до скла.Жінка повільно підвела очі, звично викрививши губи для чергової порції лайки, але, прочитавши слова «Кримінальний психолог» та побачивши червоні, запалені очі Марка, приборкала свій запал.
 

— Ви щодо Артура?.. — її голос раптово втратив поштову зверхність і став по-дитячому розгубленим. — Боже мій... Це правда? Кажуть, його знайшли в кінотеатрі з... із бурулькою в шиї?

— Це правда, — жорстко мовив Марк. — Де його робоче місце й особиста шафка?

— У задньому приміщенні... За сортувальним залом, — вона вказала блідим пальцем на важкі дерев'яні двері з написом «Тільки для персоналу». — Але там шериф уже був учора ввечері. Він сказав, що там нічого немає, тільки листи та старі газети...

— Шериф Блейк не знайде власних яєць у власних штанах, навіть якщо шукатиме їх із ліхтариком, — процідив Марк, штовхаючи двері. — Посидьте тут і не заважайте.
 

Сортувальний зал був довгим, вузьким коридором, заставленим дерев'яними стелажами з чарунками. На підлозі лежали мішки із запізнілою кореспонденцією, а в кутку гудів старий електричний конвектор, який випускав сухе, гаряче повітря з виразним запахом горілого пилу.У самому кінці приміщення, біля заґратованого вікна, стояв металевий гардеробний блок на три секції. На середніх дверцятах висіла наклеєна пластикова табличка з вицвілим написом: «Пенз А. В.».Замок на шафці вже був зірваний — мабуть, помічники шерифа просто виламали його монтуванням, залишивши глибокі подряпини на фарбі.

Марк надягнув сині латексні рукавички й відчинив дверцята.Усередині панував сухий, аккуратний порядок — типовий для самотнього, педантичного чоловіка. На плічках висіла запасна поштова куртка, під нею стояла пара сухих робочих черевиків. На верхній полиці лежали кружка з написом «Кращому працівнику 2012 року», пачка м'ятних льодяників та засмальцьований інструктаж із техніки безпеки.
Марк почав методично простукувати й оглядати кожну деталь.Він витяг куртку — кишені порожні, за винятком брудного носовичка та кількох монет. Оглянув черевики — нічого. Зняв зі стінки шафки календарик за минулий рік — пусто.Марк присів на коліна й посвітив ліхтариком углиб шафки. На самому дні, під дерев'яним піддонником, проглядалася вузька щілина.
Він дістав із кишені складний ніж, підважив фанерний піддон і з тріском підняв його.Під фанерою, у затишному заглибленні, обгорнутому у просмалений вощений папір, лежав квадратний блокнот у твердій обкладинці з чорного дерматину.
 

— Ну що, Артуре... Подивимося, які секрети ти збирав у своїй поштовій сумці, — мовив Марк, витягаючи записник.
 

Він сів на дерев'яний стілець поруч із конвектором, розгорнув блокнот і увімкнув настільну лампу.Записник виявився справжнім компроматом на половину Блек-Рока.Артур Пенз протягом останніх п'яти років нотував сюди все, що бачив під час своїх щоденних обходів. Каліграфічним, дрібним почерком, із датами, часом та адресами:
 

«12 жовтня. Мера бачили біля будинку Марти вночі. Приніс конверт без марки. Передав особисто в руки.»

«18 листопада. Шериф Блейк отримав посилку з портів. Усередині брязкали пляшки й блістери. Маркування “Не для продажу”.»

«4 грудня. Астра отримала лист із столиці. Без зворотної адреси. Вона плакала на ганку, коли читала його, а потім спалила в бочці.»

Марк жадібно перегортав сторінки, поки його пальці не зупинилися на останньому записі, зробленому лише три дні тому — 30 листопада.Почерк тут був нерівним, квапливим, олівець глибоко врізався в папір:
«Він знову ходить уночі. Я бачив його біля занедбаного складу біля шахти №3. Він ніс термоконтейнер і довго виточував щось із льоду. Вона була там із ним. Вона не кричала. Вона дивилася на нього так, ніби він... священник.
Я знайшов червону рукавичку біля паркану. Тканина із вишитою сніжинкою. Мала Елен загубила її ще восени... Але Елен померла три роки тому.
Якщо я не скажу копам, це зробить хтось інший. Або він прийде по мене».
 

Марк замрив. Його подих перехопило.
— Елен... — пробурмотів Марк, підносячи блокнот ближче до очей.
 

Той самий шматок червоної байкової тканини з вишитою сніжинкою, який Бен витягнув зі шлунка листоноші!Це була рукавичка маленької дівчинки на ім'я Елен, яка загинула або зникла три роки тому. Маніяк не просто запихнув цей шматок листоноші в горло — він знав, що Артур знайшов її біля його схованки! Це була не просто гра — це була зачистка свідків, які підійшли надто близько до його минулого.
За спиною Марка рипнули двері.У сортувальний зал повільно зайшов шериф Блейк. У своїй незмінній куртці, з червоним від морозу обличчям та важким поглядом, у якому зараз проглядалася невпевнена, тривожна лють.
 

— Шукаєш щось, столичний? — пробурчав Блейк, зупиняючись у дверях і закриваючи собою вихід. — Я ж казав тобі, тут немає нічого цікавого. Звичайне поштове сміття.