2 грудня, 04:15
Майстерня в підвалі будинку на околиці Блек-Рока.
У приміщенні панував ідеальний, стерильний порядок. На сталевому столі яскраво палала хірургічна лампа, вихоплюючи з темряви ряд інструментів, викладених за суворою геометричною шкалою: скальпелі, пінцети, метрову сталеву лінійку та три циліндричні заготівки з прозорого льоду, виточені за допомогою лабораторної форми та зберігані в міні-холодильнику при мінус тридцяти градусах.Він зняв важкі хутряні рукавички й поклав їх на полицю. На ньому був темний комунальний комбінезон без жодної ворсинки чи плями.Він відкрив свій щоденник у чорній шкіряній обкладинці. На сторінці біля прізвища Артур Пенз (місцевий листоноша) акуратним, каліграфічним почерком було виведено розклад:
08:15 — Вихід із поштового відділення.
08:42 — Доставка кореспонденції на вулицю Соснову.09:10 — Короткий привал у занедбаному кінотеатрі «Родина» (чашка кави з термоса, перегляд старих афіш).
Артур був зручною мішенню. Занадто зручною. Цей чоловік роками носив по місту листи, рахунки, рекламні буклети та плєткі, думаючи, що чужі таємниці надійно заховані у його шкіряній сумці. Але листоноша занадто багато знав про те, хто і кому надсилав погрози, які конверти зникали з пошти і чиї гроші не доходили до адресатів. Він знав занадто багато про темну виворіт Блек-Рока. А головне — він збирався продати частину цих компрометуючих паперів заїжджим журналістам.Бруд треба було змити.Він відкрив металеву шафку й дістав звідти кришталево чистий льодяний шип завдовжки тридцять сантиметрів. Він обережно торкнувся пальцем кінчика гострого, як голка мікроскопа.
— Ти збирався розповідати чужі секрети, Артуре, — тихо мовив він у порожнечу майстерні, і його голос не зустрів жодної перешкоди у звукопоглинальних стінах. — Але секрети мають належати лише тим, хто здатний їх зберегти. Вічно.
Він підійшов до настінного дзеркала, поправив маску й подивився на своє відображення. Очі за прозорим пластиком не виражали ні злості, ні люті — лише абсолютний, крижаний спокій.
Він поглянув на наручний годинник. До виходу Артура з пошти залишалося три години. Час було виходити на позицію.
Він узяв чорний пластиковий контейнер, поклав туди льодяну піку, застебнув комбінезон і вимкнув світло. За стінами майстерні завірюха продовжувала замітати сліди, готуючи для міста новий акт кривавої вистави.
Занедбаний кінотеатр «Родина», центр Блек-Рока.
Будівля кінотеатру «Родина» нагадувала величезний викривлений зуб, що випинався прямо посеред засніженої Головної вулиці. Зіпсовані морозним повітрям дерев'яні фасади лущилися фарбою, а на іржавій металевій афіші, під шаром затиснутого кригою снігу, ще можна було розгледіти бліді літери фільму, який крутили тут років десять тому: «Ніч без сонця».Марк підійшов до високих дубових дверей. Навколо майоріли вже знайомі жовті стрічки поліцейського огородження, які натягнули між кущами шипшини й похиленим ліхтарним стовпом.
Поруч стояв шериф Блейк. Він тупав промерзлими чоботами по снігу, намагаючись зігрітися, і періодично прикладався до свого незмінного термоса. Обличчя шерифа було настільки червоним, ніби його щедро відшмагали кропивою.
— Знову ти, Ерікссон, — буркнув Блейк замість привітання, випускаючи з рота густу хмару смердючого пара. — Я ж казав тобі, у нас у місті не буває серійних психопатів. А це що, по-твоєму?!
— Це, Блейк, твій черговий труп, — Марк натягнув на руки щільні шкіряні рукавички й поправив комір куртки. — Хто знайшов тіло?
— Місцевий прибиральник, який раз на місяць приходить перевіряти, чи не провалився дах від снігу. Зайшов у зал, хотів перехилити чекушку, аж дивиться — на останньому ряду хтось сидить. Думав, волоцюга гріється. Підійшов перевірити, торкнувся — а той вже твердий, як шматок залізобетону.
— І хто це?
— Артур Пенз, — Блейк притиснув пальці до очей. — Наш єдиний листоноша. Доставляв пошту останні двадцять років. Зриву не робив, алкоголем не зловживав, усім носив газетки та пенсії. Кому, бляха ,заважав старий листоноша?!
— Зараз дізнаємося, — Марк штовхнув важкі двері й ступив у напівтемряву вестибюля.
Усередині кінотеатру панував лякаючий, глухий холод. Сморід зіпсованого попкорну, старого килимового покриття, мишачого посліду та мигдалю змикався в нудотний букет. Світло з розбитих шибок фойє ледь пробивалося крізь завірюху, віддаючи блідо-синім відтінком.Марк дістав діодний ліхтарик, увімкнув промінь і рушив крізь ободрані подвійні двері до глядацької зали.Зала була величезною, похмурою і клаустрофобною. Ряди червоних оксамитових крісел з вибитим поролоном тяглися схилом донизу, де чорніла порожнеча згорнутого екрана.Яскраве біле світло ліхтарика ковзнуло по рядах і зафіксувалося на самому верху — на центрі останнього, тринадцятого ряду.Там сидів Артур Пенз.
Він сидів абсолютно рівно, відкинувшись на спинку крісла, склавши руки на колінах, ніби справді прийшов подивитися ранковий сеанс. На ньому був його звичайний робочий синій ватник з емблемою пошти Блек-Рока, а поруч у проході акуратно стояла важка шкіряна сумка, набита нерозісланими листами.Марк повільно, крок за кроком, піднімався сходами між рядами крісел. Його чоботи глухо рипіли на обледенілій підлозі.Коли промінь світла зупинився на обличчі листоноші, Марк мимоволі затамував подих.Очі Артура були широко розплющені й дивилися прямо на чорний екран перед собою. На обличчі запеклася гримаса не страху, а дивного, моторошного подиву.А з його горла точно посередині Адамового яблука стирчала тридцятисантиметрова піка з прозорого, як кришталь, льоду.Вона була встромлена під строгим прямокутним кутом, пробивши гортань і пришивши голову листоноші до дерев'яного узголів'я крісла.На підлозі не було жодної краплі крові. Жодної.
Марк присів біля крісла на коліна, дістав із кишені лінійку і посвітив на дерев'яну підлогу біля ніг жертви.
Прохід між кріслами був вкритий тонким шаром пилу й занесеного з вулиці сухого снігу.І знову — як і на замерзлому озері — на підлозі не було жодного відбитка взуття.Жодного сліду. Вбивця зайшов у занедбаний кінотеатр, посадив листоношу в крісло, забив льодяну піку йому в горло й зник так, ніби він розчинився у повітрі або просто пройшов крізь стіну.