ПРОЛОГ.

1 грудня, 03:42
 

За 12 годин до прильоту Марка Ерікссона.
 

Мороз у Блек-Рок не просто тріщав ,він впивався в шкіру тисячами дрібних голок, висмоктуючи з тіла залишки людського тепла. Полярна ніч опустилася на місто ще два дні тому, накривши шахтарські схили та дерев’яні дахи важкою, як свинець, непроглядною темрявою. На вулицях не було жодної душі. Лише вітер гоняв замерзле сміття вздовж похилених парканів та гув у заіржавілих вивісках закритих лавок.Астра не відчувала холоду. Точніше, вона вже взагалі мало що відчувала.Вона лежала горілиць у самому центрі замерзлого озера Олсен величезного, гладкого Дзеркала, яке влітку приваблювало туристів, а взимку перетворювалося на тридцятиметрову товщу мертвого льоду.Її довге, абсолютно біле волосся , спадщина рідкісного альбінізму , розсипалося по прозорій кризі химерним німбом. Вітер легко ворушив окремі пасма, створивши ілюзію, ніби дівчина просто заснула серед снігової пустелі й ось-ось розплющить свої виняткові, кришталево-блакитні очі.Але вона не розплющить.У її груди, прямо крізь товсту тканину світло-блакитного пуховика, була встромлена тридцятисантиметрова піка, виточена з прозорого, як сльоза, монолітного льоду. Вона пробила грудину, пройшла крізь серце і пришила тіло дівчини до замерзлого озера, мов рідкісний експонат у кабінеті божевільного колекціонера.Навколо не було жодної краплі крові. Жодної. Вся кров всередині її тіла замерзла, перетворившись на темні, майже чорні згустки у застиглих судинах.А наймоторошнішим був сніг.
Залишки вечірньої завірюхи вкривали озеро рівним, недоторканим шаром пухкого снігового пилу товщиною у два дюйми. На цьому снігу не було жодного сліду. Ані відбитка важких мисливських чобіт, ані полозів санчат, ані слідів коліс. Жіноче тіло просто лежало в центрі засніженого поля, ніби його скинули з неба або створили прямо тут, із криги та зимового повітря.
За п’ятдесят метрів від озера, на високому пагорбі біля крайніх сосен, стояв той, хто це зробив.Він був убраний у важкий, темний комунальний комбінезон, який не шурхотів на вітрі. На обличчі була щільна захисна маска, що приховувала будь-які риси, а на руках , товсті шкіряні рукавички. У правиці він тримав невеликий термоконтейнер, а на шиї на ремінці висів потужний мисливський бінокль з оптикою нічного бачення.Він повільно підняв бінокль до очей.У зеленуватому світінні оптики тіло Астри виглядало ідеально. Жодної симетрії не було порушено. Волосся розправлено за правилами. Льодяний шип стирчав під строгим кутом у дев’яносто градусів.
 

— Чистота, — тихо мовив він крізь маску. Його голос розчинився у свисті вітру, не залишивши й луни. — Більше ніякого бруду. Ніякої гнилі. Тепер ти вічна, Астро.
 

Він опустив бінокль і занурив руку в кишеню комбінезона. Пальці намацали невеликий, обгорнутий у засалений папір предмет  стару, потерту дитячу брязкальце-паличку у формі рога. Він стиснув її так міцно, що шкіра на рукавичці натягнулася.
Він знав, що вранці сюди прийдуть люди. Знав, що місцевий шериф Блейк буде лаятися, тупати ногами і затаптувати докази своїми брудними черевиками. Знав, що місто зануриться у тваринний, липкий страх.
Але головне — він знав, хто приїде зі столиці...Марк Ерікссон.
Людина, яка пише розумні книжки про мотивацію серійних убивць. Людина, яка вважає себе найрозумнішою у кожній кімнаті, де опиняється. Людина, яка щовечора глушить свій власний біль дешевим бурбоном і не може заснути без працюючого телевізора.
 

— Приїжджай, Марку, — шепнув чоловік на пагорбі, повертаючись спиною до озера й роблячи перший крок у гущавину темного лісу. Сліди від його спеціальних, обшитих хутром снігоступів миттєво замітав свіжий, колючий сніг. — Пограємо...