Глава2.Зефірний допит,кулінарний фальсифікат та качалка першого калібру.

Мадам Гріцацуєва застигла у дверному проймі, мов монументальна скульптура «Жінка з качалкою в епоху пізнього бароко». Вона мала величну фактуру: широкі плечі, пишні бюстгальтерні конструкції, що загрозливо тріщали під натягом білого фартуха, і обличчя кольору свіжонамазаного дріжджового тіста.Фартух кухарки, який у кращі часи слугував символ стерильності, зараз нагадував поле бою: на ньому червоніли розпливчасті, уже присохлі плями від малинового сиропу, а зверху все це було рясно припорошено цукровою пудрою. Здавалося, мадам Гріцацуєва щойно закінчила не випічку десерту, а складну, але не надто вдалу порожнинну операцію без анестезії.
 

— Я... я нічого не робила! — заголосила вона, міцніше стискаючи качалку з полірованого бука так, що її пальці з довгими перснями побіліли. — Я пекла зефір для пана Альберта! Він сам замовляв! Щонеділі й щосереди!
 

— Не брешіть, Маріє Іванівно! — Ляля Пляшечка зробила два впевнених кроки вільним кроком уперед.
 

Її рожеві гумові рукавички при кожному русі видавали гучний, дещо отруйний шелест, схожий на передсмертне зітхання дитячого надувного басейну.
 

— Альберт Пєтухов три роки перебував на найсуворішому кето-протоколі! У його біографії не було місця вуглеводам! Він від одного виду хлібної крихти падав у нервовий шок і вимагав терміново викликати йому особистого нутриціолога з крапельницею електролітів! Навіщо чоловікові, чиє життя складалося з курячих грудок, шпинату та лампового ультрафіолету, кілограми полуничного зефіру?!
 

Мадам Гріцацуєва тривожно переступила з ноги на ногу. Під її вагою рожева кахляна плитка біля басейну видала тонке, майже людське рипіння.
 

— Він не їв! — прошепотіла кухарка, зловісно озираючись на капітана Попкова, який у цей час тихо, але наполегливо намагався срібною ложечкою вишкрябати з кришталевої вазочки останні молекули малинового джему. — Він його... обнюхував!
 

— Що робив?! — в один голос вигукнули Люся та Ізольда Генріхівна.
 

Люся при цьому так різко відкрила рот, що заскорузла маска з равликового слизу на її лівій щоці тріснула з гучним звуком, відвалившись невеликим сірим шматком прямо на шовковий халат від Victoria's Secret.
 

— Обнюхував! — повторила мадам Гріцацуєва, витираючи чоло краєм забрудненого фартуха, від чого на її лобі утворилася чітка біла смуга. — Пан Альберт читав у якомусь американському журналі для мільйонерів, що ароматерапія солодким знижує рівень кортизолу після тривалого сеансу в солярії! Він замовляв мені по тридцять зефірин на день! Він сідав у плетено крісло, брав із тарілки зефірку, підносив до свого засмаглого носа, робив глибокий вдих, заплющував очі від блаженства... а потім викидав її у відро для сміття!
 

Ляля Пляшечка зняла ліву рукавичку, прищулила око і знову подивилася на рожеву грудочку, яку продовжувала тримати двома пластмасовими паличками для мішування кави.
 

— Добре, Маріє Іванівно. Припустимо, він його лише нюхав. Ароматерапія — справа темна й гламурна. Але як цей десерт опинився в його ротовій порожнині? І чому він напіврозжований? Якщо Альберт так боявся цукру, як черт свяченої води, то змусити його проковтнути шматок зефіру можна було лише у два способи: або під загрозою смерті, або якщо у цей зефір було щось підмішано!
 

Попков припинив шкребти ложкою по кришталю й підвів на Лялю свої каламутні очі:

— Пляшечка, ти на що натякаєш? На отруту?
 

— Я натякаю на те, Попков, що ви замість того, щоб їсти чужі круасани, мали б вилучити весь зефір у будинку і відправити його на токсикологію! — відрізала Ляля. — Мадам Гріцацуєва, де решта випічки?
 

— У... у кухонній шафі, — затинаючись, відповіла кухарка. — На третій поличці, поруч із протеїновим порошком пана Джарода...
 

— Опа! — Ляля Пляшечка аж припіднялася на курчатах. — Поруч із чиїм протеїном?
 

— Джарода! — подала голос Ізольда Генріхівна, розмахуючи своєю тонкою сигаретою з ментолом. Попіл із сигарети м'яко впав на лису голову її йоркширського тер'єра Людовика XIV, від чого той обурено чхнув і знову загарчав на Попкова. — Я ж казала! Цей фітнес-інструктор — справжній варвар! У нього не лише обличчя штучне, а й уся його спортивна філософія! Він постійно вештався по кухні, колотив свої смердючі коктейлі зі смаком шоколоду й переставляв баночки моєї кухарки!
 

Ляля повернулася до дільничного:

— Попков, ви перевірили кімнату цього спортивного гіганта?
 

— А навіщо? — щиро здивувався Попков, витираючи вуса паперовою серветкою. — Хлопець зранку робив розтяжку на галявині! Потім пив свій білок. Він нам навіть показав довідку, що у нього немає судимостей! До того ж у нього розмір ноги сорок п'ятий... Тобто майже сорок шостий, але він каже, що це через ортопедичні устілки!
 

— А про спільників ви, капітан, у своєму школі поліції ніколи не чули? — зауважила Ляля Пляшечка. — Люсю, хто ще був у маєтку вчора увечері, крім твоєї майбутньої свекрухи, кухарки та фітнес-Аполлона?
 

Люся спробувала похитати головою, але засохла равликова маска остаточно зафіксувала її шию в положенні «горда, але перелякана чапля».
 

— Нікого... — проґелґотала Люся крізь напівзакриті губи. — Альбертик сказав, що ввечері у нього буде «важлива ділова сесія з розширення бізнесу», і велів усім зачинитися у своїх кімнатах...
 

— Ділова сесія у шовковому пеньюарчику кольору фуксії? — хмикнула Ляля. — Дуже цікавий дрес-код для бізнес-переговорів. Ходімо у вітальню, Попков. Мені треба подивитися у світлі очі нашого качка з ортопедичними устілками.
 

Вітальня Альберта Пєтухова являла собою черговий шедевр інтер'єрного хаосу. Стіни були обтягнуті важким оксамитом кольору гнилої вишні, зі стелі звисала кришталева люстра розміром із середній рейсовий автобус, а на підлозі простяглася величезна шкура амурського тигра, у вишкірену пащу якого господар маєтку умудрився вмонтувати бездротову аудіоколонку.На дивані з позолоченими ніжками, розкинувши свої нескінченні м'язисті ноги, сидів Джарод.Йому було близько двадцяти п'яти років. Його штучна засмага була настільки глибокою та інтенсивною, що він здавався зліпленим із темного плиточного шоколаду. Білосніжна майка-борцівка підкреслювала плечі шириною з тристінну шафу, а його усмішка справді засліплювала — здавалося, якби в маєтку вимкнули світло, його вінірами можна було б спокійно освітлювати дорогу в темряві.У руках тренер тримав пластиковий шейкер із густою коричньовою рідиною, яку він періодично збовтував із характерним глухим звуком.