Розділ 36

Кім Соран 

За наказом, усі впали. Над нами пролетіла чорна плоть, почулося гарчання та хрускіт снігу. Я ледве підвела очі, поки холод щипав обличчя. Каміння розлетілося врізнобіч. Уламки прорізали повітря, зачіпляючи скелі та дерева. Дівчина поряд озирнулася назад. 
— Ще один самогубець утік, — зазначила, додавши нове прізвисько почварі. 
— Чому саме самогубець? — перепитала її. 
— Вони як божевільні — падають і їм начхати зовсім. 
Ми звелися на ноги, струснули ханбоки та хутра від снігу. За звичкою поцікавилися становищем один одного, тоді поглянули в бік печери, з якої вистрибнув перший Хаосник. Нині вона повністю порожня. Обмінявшись поглядами, ми поквапилися до неї. 
До печер не часто доводилося потрапляти через наповнення чудовиськ, проте цього разу це відчувалося по-іншому. Я роззирнулася, оглядаючи небезпечно гострі камені та бурульки вгорі. Сніг подеколи сипався на голову, та я не зважала, поки розглядала каміння. За словами Жизель, метал мав бути тут. Перед цим ми встигли зазирнути до кожної нірки, та все дарма. Анічогісінько не було. 
Коли я знову розчарувалася, почувся вигук хлопця:
— Метал! 
Морозне повітря завмерло в легенях, а думки на мить зупинилися. Рвучко повернула голову, що ледве в очах не потьмяніло. Очі сфокусувалися на фігурі, котра почала палко розкопувати в снігу знахідку. Вітер укотре дмухнув у лице, від чого я примружилася та поквапилася до хлопця. Навколо нього вже зібралися мисливця, щоби розглянути скарб. Я пройшла, коли розступилися, і поглянула на сріблястий шматок каменю. 
— Принцесо, це воно? — із захватом запитав хлопець. 
— Напевно. Ми не бачили цього раніше, — із затримкою відповіла я, поки обмірковувала. 
Ми знайшли метал. Не точно, але змогли щось віднайти. 
— Джі-Ю, забери це, — скомандувала я до невисокої мисливиці, чиє волосся зібране в косу. 
Вона кивнула, послухавшись і схилившись до знахідки. Її долоня розігрілася сяйвом, як тільки шкіра торкнулася металу. Той почав поволі щезати, будучи поглинутим магією чаклунки. Вона зсунула брови, коли нарешті забрала майже весь мінерал. 
— Створи стріли, будь ласка. Випробуємо, — наші погляди перестрілися. 
Джі-Ю зосередилася, звівши заряджені долоні разом. Вказівним і великим пальцем вона провела в повітрі невелику уявну палицю із міцним вістрям у кінці. З'явився згусток, котрий повторив траєкторію дій чаклунки, затвердів — і ось стріла. Таких вона відтворила ще кілька, і ми вийшли з печери, спинившись на виході. Відомо, що над цією норою знаходилися ще лігва почвар, тож нам може пощастити... Ніколи б не думала, що радітиму Хаоснику. Необхідно тільки спробувати, а тоді можна йти за Ханом. Коли я згадала про нього, у голові почувся рідний голос: "А, Рань, як ти? " — і несвідомо мої вуста розтягнулися в усмішці. Це лагідне прізвисько здатно було розтопити весь сніг навкруги. Я мимоволі поклала долоню на серце, прислухаючись до його серцебиття. Воно трохи прискорилося. Опісля долоня перемістилася до амулета. 
"Ми знайшли метал. Дивно, проте багато Хаосників втекли, бо в печері, де була знахідка, завжди нишпорили тварюки", — відповіла я подумки. Відпустивши прикрасу якраз вчасно, я пригнулася. Хрускіт снігу під громіздкими лапами чітко оголошував про появу Хаосника. Джі-Ю приготувалася стріляти, як тільки той визирне. За рогом відобразилася чорна голова з мільйонами очей — і дівчина відпустила тятиву. Стріла прошмигнула — і поцілила в дерево. 
— Лайно, — вилаялася лучниця, швидко хапаючи ще одну стрілу. 
Ми переступали з ноги на ногу, стискаючи в долонях мечі. 
Хаосник же сам пригнувся до снігу, повернувши голову вбік. Згустки темряви смикалися, деформуючись то в шипи, то в додаткові щупальця. Нас викрито. Я підвела вище меч — напоготові до битви. 
— Зосередься, — прошепотіла я до дівчини, не зводячи погляду з монстра. 
Кров кипіла в жилах, а тіло тремтіло від потоку страху. Паніка змінювалася, перетікаючи в шалений адреналін, котрий голосив:"бий або тікай". Я тримала ноги на місці, змушуючи їх прирости до холодного снігу. Не час тікати. 
Джі-Ю нарешті звела вістря в сторону цілі. Примружилася — відпустила. Стріла втрапила прямісінько в око. 
Хаосник голосно заревів. Такого реву ми ніколи не чули. Завмерши, споглядали за конвульсіями монстра. Смикання тіла продовжилися в швидшому темпі, тягнучись додолу. Цей крик, що рвав гори та повітря на шматки, від якого сироти не покидали шкіру — тривало більше хвилин. Монстр заспокоювався, коли вже тремтіння його плоті налагоджувалося, поволі стихаючи. Усе призвело до простого виснаження та смерті. Щодо останнього я не була впевнена, оскільки ми й досі стовбичили. 
— Працює? — пошепки запитав знавець технологій, котрий озирнувся до лучниці, — ти молодець. 
Дівчина кивнула, слабко всміхнувшись. 
Я вдихнула та направилася до створіння, що вже не здавалося величезним і непереможним. 
— Принцесо! — мене озвала Джі-Ю. 
Я не зупинилася аж поки не схилилася до тіла. Воно не ворушилося, даючи зрозуміти, що на цьому шаленства закінчилися. Моя долоня обережно забрала руків'я зброї з іншої, щоби лезом торкнутися згустків темряви, вкритими вже заплющеними очима. Зовсім нічого не сталося. 
Я зсунула брови, почувши хрускіт снігу. Знаючи, що це хтось із мисливців, навіть не обернулась. Але коли периферійним зором не побачила за собою руху, підняла голову. За кілька метрів стояли постаті — тайшенці. 

*** 

Поки вітер загинав ялинки, наші зорові контакти не обривалися. Мої очі зачепилися за високого чоловіка, який похмуро стежив за мною. Ворожнеча між нами читалася так само чітко, як і непорозуміння. Тиша продовжувалася вже п'яту хвилину. Безперервний огляд закінчився, коли я вирівнялася, розправила плечі та крикнула:
— Чого ви тут? 
Ворожі воїни лише вдихнули, поки мої мисливці оточили тіло Хаосника. Джі-Ю дістала стрілу, натомість поклала долоню на піхви, де були кинджали. 
Я вперше бачила Драконів тут. Вони ніколи в житті не виходили на гори, а тут раптом з'явилися, неначе нізвідки. Яка їхня ціль? І чи безпечно бути поряд. 
Мовчання затягнулося, тож ми сприйняли це, як сигнал для відступу. Ніхто не знає, що в головах цих дурнів, отже не можна зайвий раз ризикувати. Проте коли ми одночасно зробили крок назад — високий тайшенець ступив назустріч нам. Ми завмерли — він застиг. Його очі зметикували на печеру позаду. Я знову позадкувала, а він пішов уперед. 
— Метал. 
Єдине, що я вимовила, перш ніж рушила до воїнів. Маневреність і знання кожного схилу надають перевагу. Вітер підкидав і штовхав уперед, даючи більший розгін. Опинившись перед чоловіком, я замахнулася. Лезо дзеленькнуло об обладунки, його перехопили та перекинули. Я встигла зреагувати, тому вдарила ногою. Сніг підлетів, коли ми опинилися на землі. Перед очима миготіли силуети мисливців і незграбнихх ворогів, кому холод зовсім незнайомий. Зігнувши лікті, я завела ногу й потрапила в щелепу тайшенцю. Підібрала меч і норовила вже стати. На перешкоді став інший лицар, чий клинок здійнявся в повітря. Я перекотилася — і лезо встромилося у лід, послизнувшись. Миттєво підвелася та озирнулася, шукаючи знайомі обличчя. Джі-Ю билася з невисоким хлопцем, оминаючи його замахи клинком. Лучниця зовсім обезброєна, тож я поквапилася до неї. 
Кров стугоніла, світ перед очима рухався з надприродною швидкістю, поки я мчала до мисливиці. Решта були зайняті, щоби допомогти. 
Зовсім не помітивши поруху, мене штовхнули. Я встигла скрикнути аж поки не покотилася до схилу внизу. Сніг опинився у роті та у вухах, а весь пейзаж розплився, доки я не заплющила очі. Лід боляче вдаряв по обличчю, поки я летіла вниз. Це тривало мить. Утім, я змогла вчепитися в першу найліпшу гілку. Кашлянувши, я виплюнула сніг. Крига та холод оповили щоки, а дихання збилося. Я вдихала ротом, дряпаючи горло морозом. Сніг лоскотав шию, куди потрапив, поки я котилася. 
Спершись на гілку, я підвелася на ноги. Одразу повернула голову через плече. Мисливиці й досі билися з тайшенцями, проте ворогів ставало дедалі менше — вони лежали в білих ковдрах гір. Мої вуста розтягнула мимовільна усмішка, після якої я помчала до воїнів. 

*** 

Останній ліг, мертво розпластавшись на білому полотні. Кров розтікалася під ними, а разом із тим — життя. 
— Вони не просто так тут, — шикнула я, переводячи погляд із одного тіла до іншого, — старший зиркав на печеру. 
— Метал хотіли? 
— Навіщо? Хіба на їхніх землях ширяють Хаосники? 
Питання сипалися із затримкою, поки співрозмовники намагалися привести дихання до ладу. Це давало час на роздуми та певні зауваження до поведінки ворогів. Чому вони тут? Вони з'явилися саме тоді, коли ми знайшли метал і вбили Хаосника. Як вони дісталися сюди, не зустрівши тварюку? Так багато запитань і так мало відповідей... 
Мої пальці потягнулися до амулета, бажаючи поговорити з Ханом. "Слухай, дивизна трапилася. Тайшенців у горах зустріли. У тебе все гаразд? "— опісля я відпустила, очікуючи відповідь. Щось відбувалося, і я підозрювала, що план Хана пішов зовсім в іншу сторону. 
Ми направилися до печер, збираючи ще метал і створюючи якомога більше зброї. Протягом цього часу Хан не відповідав. Я починала сумувати за його ніжним голосом, який міг звучати грубо в деяких випадках, але однаково дзвінко. Мої брови супилися, а руки тремтіли в паніці. 
Ми вже рушили до кордонів між Наґґарією та Мьонґоґуком. Джі-Ю саме зупинилася біля металу, щоби відтворити ще кілька кинджалів. Я озирнулася — і побачила за горизонтом зарево. 

*** 

Перед очима відкрився невеликий простір. Я востаннє поглянула на портал позаду, після чого він замкнувся. Стиснувши руків'я нового меча, я пішла коридором таємного проходу. На порушення закону мені було зовсім начхати, оскільки переді мною його порушували неодноразово. 
Гнів сповнював кожну клітину мого тіла, заряджаючи силою, яку я готова була спрямувати на єдину людину в цьому світі, котра заслужила — Сюань Шин'ю. Цей покидьок розпочав війну, оголосив її Наґґарії. Ось чому ми бачили тайшенців у горах: вони пихато продерлися туди та почали закликати Хаосників. Не знаю, яким чином, але їм це вдалося. 
Я чкурнула до стін і побігла коридором. Амулет шепотів до мене, направляючи до кімнати, де, швидше за все, знаходився Хан. Більше за все я хотіла знайти його та перенести в безпечне місце. Однак чергові двері не відчинялися або кімнати виявлялися порожніми. 
— У біса, де ти?! — просичала я, грюкнувши дверима. 
Знову поразка. Знову його немає. 
"Де ти?! "— у відчаї я звернулася до думок, сподіваючись, що хлопець відповість. Знову поразка. Тиша в голові обурювалася мене, підштовхнула до країв і ламала всі перешкоди. Я не бачила нічого, окрім довгих стін і коридорів, що вели далі й далі. 
У розпачі я штовхнула чергові двері. Мої очі ковзнули з підлоги, яка була залита смужкою місячного сяйва. На ній я мимоволі зауважила кинутий браслет, який належав лише одній людині. Погляд здійнявся. Серце завмерло. Пальці послабили хват на руків'ї. Здалося, пульс перестав битися. Очі розширилися, а вуста розтулилися, коли я промовила до величезного чорного згустку:
— Хане?..