Розділ 35

Кім Соран 

Вітер завивав у вухах, поки дихання збивалося на кожному кроці. Енергія підхоплювала, заходила в легені, змушуючи вдихати глибше. Я перебігла міст і спинилася перед брамою. Серце стугоніло, немов шалене, бажаючи вистрибнути. Задерши підборіддя, знову побачила поток магії, що ховалося високо поміж хмар. 
Проштовхнувшись крізь вартових, я крикнула:
— Жизель!
Дівчина обернулась через плече переляканими очима, не сподіваючись побачити мене тут. Я зітхнула, намагаючись урівноважити подих. 
— Принцесо? — інесійка наблизилася до мене, — що ви робите тут? 
— Скажи мені, де знаходиться гірський метал, — запихано видушила з себе, опісля вирівняла поставу, — негайно. 
Жизель на мить завмерла, щоби обміркувати. 
— Що сталося? — поцікавився один із охоронців мьонґоґовською мовою. 
Периферійним зором я зауважила мордочки котів на подолі його сорочки, тож перевела очі до хлопця. 
— Мені необхідно знайти цей метал, — просичала я, кваплячись. 
— А як же чарівні камені? — підняв брову Кіт, примружившись. 
— Існує метал, — нарешті взяла слово Жизель. 
Мьонґовець підозріло зиркнув на неї, не вірячи їй. Дівчина зітхнула. 
— Ти приховувала це? Ти могла врятувати цілий світ! — обурився хлопець, розвівши руками. 
— Де метал? — я не вгавала, наблизившись до дівчини. 
Вона в свою чергу підняла долоні, бажаючи тримати дистанцію. Її очі зблиснули, коли вона зосередилася на мені. Міркування читалося в них, але в той же час якесь сум'яття та сумніви. Не воліла розповідати? Мене це неабияк напружило та роздратувало, та я трималася, щоби не труснути її та не примусити згадати. 
— Існує ще одна зброя проти гірських монстрів? — хлопець продовжував допитуватися. 
— Скажи, де цей метал. Ти ж знаєш. Ваш народ хіба не користувався ним? 
— Через тебе так багато людей загинуло! 
— Чому не сказала раніше? 
— Ти на боці Хаосників?! 
Питання сипалися сніжною лавиною на дівчину, яка поступово зіщулювалася. Вона відступила до потоку, бажаючи сховатися та втекти від наших гострих поглядів. 
— Я не маю право! Я лише наглядачка! — протестувала Жизель. 
— Через тебе можуть загинути ще люди! 
Я скрикнула, не витримавши. У голові зринуло обличчя мами, коли ми востаннє бачилися з нею, і те, як вона передала у подарунок той амулет. Я не хотіла втратити ще дорогих собі людей; втратити Хана, який в лігві драконів і просто ходить лезом. 
Хлопець уже стояв поряд. На мить його погляд ковзнув до струменю енергії, повернув очі, але знову кинув увагу туди. 
— Кільце! 
Я сіпнулася. Озирнувшись туди, куди вказував чоловік, зауважила Кільце Миру. Темрява дедалі більше заполоняла його, а темп обертання сповільнювався. 
Усередині все похололо, як у горах. Я не вірила. Мир не міг щезнути так просто. Страх у суміші з гнівом накрили мене хвилею. Сироти пробіглися шкірою, від чого тіло здригнулося. Холод. Він став відчутним тут, хоча до цього було доволі тепло. 
— Метал можна віднайти в печерах, — Жизель намагалася тримати суворе лице, під яким вона тремтіла. 
— Там Хаосники, — в один голос вимовили з хлопцем. 
— Вигнати монстрів цілком можливо, щоби потрапити до високих кришталевих скель. Там мають бути серед них сріблясті мінерали. 

*** 

Сніг боляче вдарив в обличчя, як тільки ми дісталися невисокого підйому. Озирнувшись на загін, укотре пробіглася очима вбраннями мисливців і мисливиць: чорні ханбоки з пухнастими комірцями, кати*, що захищали від вітру, коли це необхідно, також у дівчат хутряні пов'язки. 
*Кат (кор. 갓)— традиційний корейський капелюх із великими крисами для захисту від сонця. Загін складався з обох статей, хоч це не дозволялося, але я нашвидкоруч зібрала групу з усіх охочих. 
Укотре я поправила свою пов'язку на чолі. Холод не жалів нікого з нас, однак ми не планували так швидко здаватися. Ми — народ снігу, які народилися в горах і в кризі.
Пройшовши скелі, ми дійшли сніговими коридорами, сповненими брилами. Ніхто не насмілювався навіть задерти голову, адже однаково побачили б знайому картину: мільйони буруль. Щоразу з'являлося відчуття, немов вони чекають вдалого моменту, щоби встромитися в голову. Подібні шипи стирчали в льоді та снігу, що є небезпечним. А що ж тут найбільш безпечне? 
Я озирнулася. 
Нічого. Хіба що вихід із гір — безпечне місце. Проте й тут я вже не впевнена, зважаючи на стан Кільця Миру. Я вкотре зв'язалася з Ханом. У нього все добре. Зітхнувши, я продовжила хрумкотіти снігом під ногами. Мороз дедалі сильнішав, тож і звуки ходи ставали голоснішими. 
— Принцесо! — озвався один із мисливців. 
Я сповільнила ходу, таким чином говорячи, що уважно слухала його. 
— Вам не здається дивним, що ми досі не зустріли монстрів? 
Я спинилася. А й правда. Їх давно не було на шляху до гір і коридору. Мої очі опустилися на власні сліди, тоді я озирнулася через плече до воїнів. Чоловіки та жінки йшли рядом один за одним, не відходячи ні на сантиметр. Серед такої звичайною обстановки я й не помітила дивизни на поверхні. Де Хаосники? 
Очі хлопця за мною побігли вгору, а мої — за ним. Нашу увагу привернула найвища печера в скелі, звідки зазвичай визирали чорні деформовані морди. Нині там сяяв лише сніг, проте як тільки я примружилася, з'явилося дещо темне — лапа. Ми чимдуху кинулися до першого ліпшого лігва. 
Сховавшись за кам'яною стіною, вдихнули. Холодне повітря обпікало горло та легені, намагаючись бодай якось вигнати з цих земель і змусити нас здатися. Ніхто не прагнув кидати все та йти додому. 
— Я поквапився з припущеннями, — прошепотів той хлопець. 
Визирнувшись, я побачила монстра, що озирався. Поведінка не була мисливською, немов воно шукало харчі. Ні. Зовсім інакша. 
— Що з ним? — неголосно поцікавилася мисливиця поряд, сидячи на снігу. 
— Гадки не маю, — відповіла я. 
Я шукала будь-що, щоби зрозуміти стан і настрій цього Хаосника. Його тіло нарешті сформувало велику тварину, що дуже непритаманно їм. Ці тварюки змінюють вигини тіла щомиті, демонструючи все шаленство всередині. А зараз... Ніби його приборкали. 
Морда звіра зробилася витягнутою, лапи з пазурами, котрі вчепилися у випуклі камені. Очі, які зазвичай хаотично спостерігають за кожною сніжинкою, зосередилися на одній точці в далечині. Я примружилася в спробі самій знайти об'єкт його цікавості, але не вдалося через невдалий ракурс. 
— Гадаєте, він прислухається? — запитав старший чоловік. 
— Він споглядає кудись, — випустила припущення одна з дівчат, пхикнувши. 
— Або ж його кличуть, — на цих словах інший хлопець дістав із наплічника артефакт. 
Ми повернулися до нього, щоби поглянути на роботу. Хлопець сам змайстрував цей прилад завдяки допомозі чаклунів і власних здібностей у технологіях. Він налаштував маленькі антени, направляючи ліворуч — до монстра. Увімкнувши та потягнувши маленький рушій, він перебіг ближче до мене. Я дозволила хлопцеві зайти трохи ближче, щоби впіймати вібрації в повітрі. Оскільки тварюка була за рогом — невелика ймовірність, що нас викриють. 
Мисливець підвів вище прилад. Нас залишалося тільки спостерігати. Через мить хлопець повернувся й вказав на маленьке поле вгорі приладу. Там світилися крапки, що йшли в ряд: від найменшого до найбільшого. Я підняла брову, очікуючи пояснень. 
— Вібрації присутні в повітрі. Вони надходять звідти, — хлопець указав у той самий бік, куди й споглядав Хаосник. 
— Ти геній, не сперечаюсь, але... 
— Хіба там не Наґґарія? — запитала дівчина, що добре зналася на мапі. 
Ми зиркнули на неї, а після — на знавця в приладах. 
— Не зовсім. Трохи далі, я б сказав. 
— За країною Змії розташовані Дракони. Звідти? 
Хлопець кивнув, сховавши винахід у наплічнику. 
Чому ті сигнали кличуть Хаосників? А чи точно це Тай'шень? Чи можуть це робити Кільця або якісь підземельні монстри? 
Мої думки обірвало скреготіння. Голови мисливців одразу ж метнулися до рогу. Хаосник зіскочив, перестрибнув — і впав у сніг. Ми поквапилися за ним, щоби поглянути. Навсинувши над величезною прірвою, нам вдалося розгледіти чорні обриси на білому полотні. Тварюка вилізла з холоду та побігла вперед, немов нічого не сталося. Очі послідкували за маленькою темною крапкою, що смикалася, аж до горизонту; до Наґґарії. 
— У біса, — шикнула я, махнувши рукою, — нам варто попередити їх. 
— Наґґарські патрулі побачать, не бійся, — заспокоїла Знавчиня мапи. 
Я кивнула. Так, вони побачать, тож не має, за що хвилюватися. 
Як тільки я відступила й хотіла було розвернутися — почулося сичання. 
— До землі!