Розділ 34

Юе Хан 

Темрява. Я прокинувся серед неї, намагаючись зоорієнтуватися, однак спроби марні. Я не володів нічним баченням, але слух мав непоганий. Нагостривши вуха, я... Нічого не почув. Однак відчув, що мій рот закритий тканиною, перев'язоною за потилицею. Голова пульсувала легким болем, від чого я примружувався, наче це врятувало б. 
Кліпнувши, ворухнув ногами. Я сидів на стільці, нижні кінцівки вільні. Руки зв'язані позаду. 
Де я? Що це? Як це? 
Вдихнувши, у ніздрі потрапило повітря, котре нагадувало сирість. Невже мене кинуло в підвал? У біса... 
"Соран!" — пальцем мені вдалося торкнутися... А де браслет? 
Холод пробігся спиною, як тільки усвідомлення вдарило хвилею. Браслета немає. Я сам. Я наодинці з цим усим. Ні... Тільки не це. 
Паніка охопила мене, змусивши серце прискорити темп. Очі бігали темрявою у спробі розбачити крізь цю безодню бодай щось! Руки напружилися, долоні зробилися кулаками, щоби дещо розставити їх. Однак мотузки сильно впивалися в шкіру, не даючи зробити й найменшого руху. Тож залишалися ноги, котрими я посунувся назад — і ледве не впав. Ніжки стільця заскреготіли, протестуючи та кликаючи власника цього цирку. Я відхилився назад, а тоді вирівняв своє положення.  Хоча якщо вдасться впасти, то чи зможу зламати стілець? Не точно, але можна принаймні спробувати. 
Відхилившись на зовсім трохи, почув скрип. Стілець. Я став рівно та спробував вивільнити руки. Зітхнув, переводячи подих. Моя голова здійнялася, втупившись у можливу стіну. Там щось ворухнулося. Тінь? Галюцинації? Що це? 
Очі. Розплющилися чиїсь сріблясті лисячі очі. Вони врізалися в мене, пильно спостерігаючи та примружившись. 
Мої плечі зіщулилися, бажаючи сховатися бодай кудись, але не під приціл цього леза.
Із тіні вийшла висока постать, довгі шати та чорне, як безодня, волосся. Очі зблиснули, проте зникли, коли силует пройшов повз. Почулося шурхотіння — і тоді місячне сяйво впало на мене. Воно смужкою прокотилося, заливаючи все переді мною: двері, кам'яні стіни та підлога. Постать же стояла позаду, проте присутність досі відчувалася. Попри світло, якому я радів, усе ж залишалися темні кутки. Вони лякали найбільше, адже здавалися набагато бездоннішими, аніж на початку. Подекуди ввижалися обриси незрозумілих істот, та я намагався відігнати їх — просто відвертався та заплющував очі. Так, знову темрява, але без ілюзій. 
Раптом чиїсь долоні лягли на плечі. Міцний хват труснув мене. Холодний подих торкнувся вуха. Мурахи одразу ж вкрили мою шкіру, а я сіпнувся від несподіванки. 
— Продовжимо допит, хлопче? 
Шин'ю. Авжеж, це він. Як я не здогадався? Я просто потрапив до пастки. Він пречудово чув, як я вдарився об стіл, тому дізнався про мою присутність. Я дурень. Цілковитий ідіот. 
Мені вдалося лише буркнути крізь тканину. 
— Знаєш, проникнення до кабінету імператора може погано вплинути на твою репутацію. Гарний правитель повинен знати про наслідки власних дій, — нагадав генерал, бажаючи впіймати мій нахмурений вираз. 
Я лише відвертався, не воліючи бачити його пику. Остогидло. Набридло подібним чином ставати жертвою знущань. Нещодавно я зібрався з надією на чудове майбутнє, а я його так просто розбив пихатий чоловік, котрий убив імператрицю задля становлення на її місце. Доля наче сама насміхалася з мене. 
Генерал відпустив плечі, штурхнувши вперед. Я буркнув, намагаючись видати хоча б якийсь звук. 
— Мразота, — вдалося доволі чітко вимовити, примружившись. 
Я впевнений — Шин'ю почув прекрасно. 
Він схопив моє волосся, аби відтягнути голову трохи назад. 
— На твоєму місці, я б мовчав, — просичав крізь посмішку та глузування, що вчувалися в голосі, — раптом мені захочеться зробити те, що вчинив із Чан Лі? 
— То це ти? — нерозбірливо пробурмотів я, округливши очі. 
Він сам зізнався. Чому? Хоча я знав відповідь, але не хотів вірити в неї. 
— Це був я, Хане, — голос пролунав у лівому вусі, — я доклав руку до всього, — тоді в правому вусі. 
Я зіщулився, намагаючись втиснутися в спинку стільця. 
— Навіщо? 
— Твій допит закінчився, тож говоритиму я. 
Рука лише міцніше стисла мої пасма, смикнувши та відпустивши. Чоловік закрокував до світла, дозволяючи йому обрамити силует і розкішне ханьфу. На плечах я побачив частину обладунку, котрий виблискував, а деякі деталі одягу ледве не сяяли. Коли чоловік обернувся, я завмер. Порцелянова маска не закривала його обличчя, щоби я міг розгледіти гострі риси, темні брови, бліду шкіру та лисячі очі, котрі здавалися ще більш темними. Волосся хвилями спадало, знову в імператорській зачісці: більша частина розпущена, коли ж верхня — зав'язана у хвіст і закріплена короною із намистами. 
Чоловік зауважив моє мовчання та збентеження, яке точно відобразилося на обличчі. 
— Знаєш, чому ми носимо маски? — генерал схилив голову на бік. Не почувши нічого від мене, продовжив:— Одну з представниць династій убила служниця через заздрості. Опісля цього ввели закон, що лише близькі люди мають право бачити обличчя. 
Я не розумів, до чого тут це та що він бажав сказати. 
— У решті випадків: той, хто побачив одразу йде на смерть. 
Мої плечі напружилися. Ось до чого він заговорив. Імператор навмисно зняв маску. Невже справді не припускає, що я можу врятуватися, а тоді розповісти всім правду? Настільки я безнадійний? 
Я буркнув, намагаючись звучати чітко, але через тканину на роті марно. 
— Чому я не вчинив так раніше? Коли ти зухвало намагався зазирнути за маску Чжан'е? — обличчя перекосило роздратуванням, — о, я міг, але використовував тебе. Для чого? Багато цілей стояло. Спочатку ти здався перешкодою, та коли я побачив твої жахливі здатності в лідерських якостях... 
Він розсміявся мені в лице, від чого сироти вкрили шкіру. Я відсторонився, відвівши очі до підлоги. 
— Ти міг власноруч указати на Васу, але підозри наздогнали. Справедливість, — розвів руками в поразці, — ти пішов далі й дуже далеко зайшов. Аж до самого лігва Дракона, де тобі не судилося залишитися, Хане. 
На цих словах він примружився, посміхнувся — і чиїсь лапи схопили мене. Я зойкнув, коли щось стисло мої руки на плечі, стикаючи назад. Чорна лапа торкнулася голови, обвиваючи. Паніка закипіла всередині мене, як тільки одна з лап дісталася тканини на роті. Тиск посилювався, немов кокон, що прагнув зв'язати мене. Я ворухнувся, однак це не допомогло вивільнитися. Натомість щупальця лише зміцнили хват. 
— Ти мав рацію. У попередньому житті я був Баі Лоном, що дало багато привілеїв, проте це не єдине моє минуле, — Шин'ю наблизився, схилившись і сховавши руки за спиною, — знаєш, хто створив першого Хаосника, Хане? 
Попри лапи, що продовжували огортати мене, я ледве хитнув головою. 
— Я. 
Чоловік схопив моє обличчя, змушуючи поглянути в очі. Лице генерала почало розпливатися на чорні згустки, котрі деформувалися щомиті, створюючи неконтрольований силует. З'являлися очі, які бігали в пошуках здорового глузду. Вони сяяли різнобарвним світлом, поки я мружився. Хаосник. Шин'ю — творець Хаосників. Я волів відвести погляд, та не мав, куди: повсюду ці кляті очі, які впвіалися в мене та прагнули заволодіти увагою і полем зору. Чи то від сяйва, чи то від безпорадності щоками покотилися сльози. Я програв. 
Щупальця, що продовжували зв'язуватися — Хаосник. Один із Хаосників. Він сичав, шипів і видавав незрозумілі звуки, суміш якого линула до вух і різала слух. Мої кінцівки смикалися в марній спробі позбавитися ваги, що лише лягала й лягала, сковуючи. Мої очі заплющилися, проте ненадовго — пазурі насильно розкрили повіки. Я мав сили бурмотіти та кричати через тканину, але звуки поглиналися чорною плоттю, якою вкривав Хаосник. 
Світло. Різнокольорові вогники палахкотіли, від чого голова йшла обертом. Вони просочувалися в розум, підкрадалися до спогадів і чіплялися до кожної думки. Думи розчинялися, дозволяючи потойбічним силам заполонити голову. 
Я прагнув визначення. Я знав, що зможу повести народ, як імператор, а в результаті... Нічого не вийшло. Слова Васу востаннє відгукнулися, коли я врешті розслабивсі, перестав чинити опір. 
Барви продовжували миготіти, а чорна суміш, що формувала тіло Хаосника, всочуватися в шкіру. 
Я програв.