Розділ 15

Юе Хан 
 

— Маєш припущення? 
Я сіпнувся від несподіваного голосу Соран, котрий вирвав мене з розмірковувань. Озирнувшись, зауважив нашу самотність серед саду гліцинії. 
Чесно зізнаюсь, увесь день минає не в цій реальності, а — у голові. Я зовсім забув, що вже минув сніданок та обід. 
— Припущення? — перепитав дівчину, стиснувши тканину ханьфу на колінах. 
— Стосовно вбивства імператриці. У тебе є якісь коропи? — нахилила голову дівчину, розмовляючи цзяньською. 
Я ледве пхикнув, почувши неправильну вимову. 
— Підозри, — поправив її, та продовжив:— Немає. Я не знаю, хто винен у цьому. Васу? Імовірно вона, та необхідно переконатися перш ніж робити висновки. 
— Гадаєш, вона настільки зла та неприязна до Драконів, що ладна на подібне? 
— Я не знаю, Соран, — змучено пробурмотів, спершись ліктями на коліна та поклавши в долоні обличчя, неначе ховаючись від усього світу. 
Певно тільки зараз я усвідомив свою нікчемність; що я не готовий до імператорства, коли не можу критично мислити в таких випадках. Коли я сам усе вирішує, то чудово виходить, та коли необхідно думати тут, зараз і на публіці — усе йде шкереберть. 
Принцеса помітила мій виснажений стан, тож просто поклала долоню на плече. Її великий палець легенько погладив, намагаючись таким чином заспокоїти та підтримати. Насправді дещо допомогло, але я знав, що мушу просто зібратися з думками сам, наодинці. 
— Що тебе бентежить? — пошепки поцікавилася, ледве схилившись. 
— Соран, я... Хотів би побути сам, гаразд? — так само неголосно відповів я. 
Крізь пальці я поглянув на дівчину. Вона слухняно прибрала руку, кивнула та встала на ноги. 
— Якщо знадоблюсь, то я знаходитусь із татком у головній залі, — попередила, перш ніж пішла вздовж великих стін. 
Я провів її поглядом аж поки не заскиглив, закинувши голову назад. Плечі опустились, а рука потягнулася, щоби поправити скуйовджене волосся. Зачіска зовсім зіпсувалася, тож я просто зняв стрічку та корону. Прикраса зблиснула в руках, коли я поклав її поряд на лавку. Стрічкою огорнув зап'ясток, а сам знову сперся на коліна. Питання підозр муштрувало мене, хоч цим не я маю займатися. Та коли корона висить на мені, спадкоємцю, обов'язки поволі наздоганяють. Необхідно міркувати, як праввитель; вирішувати, як правитель; говорити, як імператор; виступати, як представник народу. І чому ж у мене відсутні ці якості? 
Весняний вітерець завивав, колихаючи квітки на деревах, котрі квітнули яскравіше за мене. Нині я почувався абсолютною хмарою дощу, тож ніяке сонце в небі не тішило. 
— Чого ти тут сам? 
Здригнувшись, озирнувся на лавку. Хуаян сиділа на ній, тримаючи в руках корону-шпильку. Дівчинка виглядала стурбовано та дещо допитливо, коли поглянула в очі. 
— Думаю. А ти? — спокійно відповівши, вирівнявся та склав долоні на колінах. 
— Мені нудно з дорослими стало. Вони те й роблять, що торочать про Чан Лі, — похнюпилася Сяо, опустивши погляд додолу. 
— Розумію. 
— А принцеса куди пішла? 
— До батька, — я вирішив не повідомляти про своє бажання побути на самоті. 
Хуаян гмикнула, тоді поглянула на шпильку в руці. За її піднятою бровою і питальним поглядом я зрозумів, що вона хотіла. Моя рука потягнулася до корони, та вона встигла притиснути її до себе. 
— Де твоя зачіска? — із докором промовила, стрільнувши в мене очима. 
— Вона зіпсувалася. Зараз виправлю. Тільки-но віддай прикрасу, — мої пальці норовили схопити шпильку, проте дівчинка відсунулася. 
Я примружився, не розуміючи її поведінки. 
— Чому ти сумний? 
— Ти забрала корону. 
— Упевнений? — недовірливо оглянула з ніг до голови. 
Усвідомлення того, шо вона просто так не відпустить мене з лап допиту, я зітхнув. Глибоко вдихнувши, стиснув губи, а опісля розслабився. 
— Сяо Ян.., — я не знав, як розпочати, та в все ж слова полилися з мене:— Я почуваюся не гідним трону, не гідним цієї країни та правління. Я не можу дати ладу навіть тому конфлікту на вечері, — махнув рукою, — який із мене може бути спадкоємець, коли ніхто не сприймає мене серйозно? Коли я порожнє місце? 
Хуаян не знала так багато про вечерю, проте деяку частину з того я розповідав їй перед сном. Та я не певен був, чи потрібно їй все знати, але вона просила. 
— Ти не порожнє місце. Тебе хіба не послухали, як ти крикнув? 
— Але це сталося саме тоді, коли я підвищив тон! 
— Вони ж люди. Усі неслухняні, нечемні, — стенула плечима дівчинка, ледве хихикнувши, — без поваги до тебе, адже проблема не тільки в тобі, а й в них. 
— Та Соран вони послухали. 
— Вони не бачили її, як і тебе. Тобто ви новенькі для них, а вони одне до одного — старенькі. Оно дорослі які, — пирснула Хуаян, розвівши руками. 
— Це не відміняє того факту, що я не маю авторитету, — зсунувши брови, понуро опустив голову. 
— Маєш. Просто ти не скористався ним правильно, не знайшов його у собі, — невимушено ввідповіла. Опісля обернулась до мене. — А ти сам відчуваєш свій авторитет? 
— Я... 
І тут я зрозумів, що зовсім не почуваюся важливим ні зараз, ні тоді, коли це необхідно було. Немає іскри, яка позначала б мене головним у розмові чи в залі. Увесь контроль над ситуацією був не в моїх руках, а в інших. Вони тримали напругу, скидали її та знову піднімали за потреби. Цим займався не я; не власник залу та всього палацу, себто я. Гості — вони чинили так, адже мають авторитет. Усвідомлення нарешті дійшло до мене, і я опустив голову на долоні. Як же жалюгідно виставляти себе під імператорське сяйво, коли всередині зовсім не такий; наляканий хлопець, який не може дати раду галасу. 
— Не певен, що я гідний володіння палацу та правління Цзянь'ху, — тихо зізнавшись, заплюющив очі. 
Навіть зараз я чиню безглуздо — розповідаю молодшій сестрі свої проблеми. Вона менша, не мусить дурити голову маячнею на кшталт невпевненості підлітка чи щось таке. Та все ж слова вже вирвалися та дійшли до вух Хуаян. Вона підсунулася ближче, дзеленькнувши короною об лаву. Її рука торкнулася мого плеча. 
— Ти маєш ще купу часу, аби стати імператором, — так само прошепотіла, нахилившись, — і ти сам казав, що помилки роблять нас сильнішими та впевненішими, хіба ні? Досвід і людина складається саме з цього. 
Я змовчав, не маючи нічого проти, що сказати. Хуаян мала рацію. Завдяки помилкам ми викладаємо собі стежку до нових можливостей у цьому світі, сповненому стільки невідомого та небезпечного. Спробувавши щось із того, шлях буде подолано, а досвід — накопичено. 
— Якщо не вийшло сьогодні показати себе, то вийде завтра. Ти підсумуєш цей день, прокрутиш знову та зможеш завтра переграти по-іншому — і ось новий Хан! — вони здійняла руки вгору, а тоді плеснула моє плече. — Ти зробив помилку, визнай, прийми та виправ. Я казатиму це не тільки тобі, а й Мін. 
Моїми вустами розтягнулася лагідна усмішка від ніжності Хуаян. Я повернув голову до неї, розплющивши очі, котрі миттєво направилися до сестри. Саме тоді сонце визирнуло, аби торкнутися променями личка Хуаян. Сяйво розлилося щоками, очима та волоссям, руді пасма якого яскраво горіли, скидаючись на полум'я. Ластовиння дівчини неначе підсвітилося, та згодом згасло, як тільки сонце знову щезло за хмарами. Щось мені підказувало, що правління Хуаян буде чудовим періодом в історії.