Пролог

За стінами почувся крик. Я смикнувся, не очікувавши почути аж настільки голосний плач. Однак саме так звучать новонароджені діти. 

Хуаян зиркнула на мене, немов я зміг би пояснити їй, що відбувалося. Для мене це не вперше, тож охоче схилився до неї. 

— Там твоя молодша сестра кричить. Або брат.

— Чому вона кричить? — підняла брову, намагаючись упіймати в моїх очах більше пояснень. 

— Вона просто злякалася. Ти так само плакала, — я легенько штурхнув молодшу сестру в плече. 

Вона хихикнула, драматично потерши місце удару. 

— Невже? — склала брови, ніби не вірила жодному моєму слову. 

Я закотив очі, поправивши розпущене волосся, що сягало лопаток. Кілька каштанових, хвилястих пасм однаково впали на обличчя, тому я просто струснув головою. 

— А ти думала, що діти тихо народжуються?— сперся спиною на стіну, не зводячи очей з Хуаян. 
Натомість вона пхикнула, стиснувши нічну сорочку в області колін. Дівчинка надула губи, прислухаючись до наступних звуків. Коли почулися оплески, ми обидвоє нагострили вуха, витягнувши шиї. 

Із палати вийшов високий чоловік, чиї очі сяяли. Він хутко підійшов до нас, ледве не пливучи — настільки він щасливий. 

— Доброї ночі, — ввічливо привітався, вклонившись. 

Ми миттєво випросталися, вирівняли поставу й вклонилися. Манери ніколи не покидали нас, навіть у напівсонному становищі. 

— Вам також, — в один голос відповіли, знову ставши рівно. 

— Пологи минули успішно, — кивнув лікар, усміхнувшись. 

— Як там мама? — перебила чоловіка Хуаян, щиро хвилюючись за матір. 

— Усе добре. Вона зараз відпочиває. Хочете завітати до неї? 

— Ще б пак! — Хуаян ухопила мою руку, аби я підтвердив її бажання. 

Саме це я  зробив, поглянувши в темні очі лікаря та кивнувши в бік коридору, а саме дверей, із яких той вийшов. Коли ж він не мав заперечень, ми покрокували до дерев'яних дверей, що були прикрашені ієрогліфами. Прочинивши їх, Хуаян першою забігла:

— Мамо! 

На її вигук озирнулася лікарка, чоловік і жінка в постілі — мама. Хуаян кинулася до неї в обійми, тулячись до щоки та цілуючи її. Матір засміялася, обіймаючи доньку. Я ж у свою чергу крадькома зайшов, немов привид, і став біля ліжка. Бурштинові материнські очі відпустили з виду середню доньку, перевівши їх на мене, старшого сина. 

— Хане, привіт! — потягнула руку до мене. 

— Як ти почуваєшся? — узяв її долоню в свою, опустивши на білу ковдру. 

— Виснажливо. Я ж дитину народила, — вуста жінки розтягнулися у втомленій усмішці, виказуючи сильний брак сил, який пішов на пологи. 

— Так, точно, — кивнув я, і собі розплившись в усмішці. 

Помітивши периферійним зором порух, озирнувся на Хуаян. Лікарка відвела її до маляти в ліжечку, тож звідти чулося захопливе пищання сестри. Я зітхнув, зі сміхом пирснувши. Повернув погляд на маму, а тоді нарешті поглянув на батька, що ледве не спав у кутку на стільці. 

— А як щодо тебе, батьку? — випростався, щоби гукнути імператора. 

Той різко підвів голову, сполохавшись. Примружився, намагаючись сфокусувати розсіяний зір на мені. Коли ж йому вдалося, глибоко видихнув. 

— Я хвилювався більше, аніж твоя мама, — буркнув, чухаючи потилицю. 

Я засміявся, а мама закотила очі, дещо стиснувши мої пальці. Хотів було запитати дозволу на те, аби поглянути на новонародженого члена нашої сім'ї, однак лікарка попросила нас вийти задля спокою і відпочинку мами. Ми послухалися, попрощалися з батьками та вийшли. 

Хуаян було не зупинити: торочила про риси маляти, який у неї носик, оченята та маленькі руки й ніжки. Як виявилося, у нас поповнення сестричок, тому Хуаян тепер середня сестра, а Юе Мін — молодша. 

— Ти ж знаєш, що коли я підросту, тобі доведеться сидіти з Мін? — підстрікнув дівчинку, заздалегідь попередивши про її майбутню роль. 

— Я? — не очікувала, озирнулася на мене й вирячила очі. 

Я не зміг стриматися від її шокованого виразу. 

— Я з тобою сидів. Настала твоя черга, — ми саме пройшли повз величезний гобелен. 

Помітивши картину, зупинився. Хуаян разом зі мною застигла на місці, досі суплячись від того, що доведеться бути старшою сестрою для Мін. 

— Через місяць влаштуємо Священне благословення, — зазначив як факт, обводячи очима обриси картини, яка відтворювала останню подію Священного благословення. Вона відбулася одинадцять років тому, якраз таки в перший місяць життя Хуаян. 

— Це моє благословення? — поцікавилася Хуаян, зрозумівши, що моя увага більше не сконцентрована на ній. 

— Так. 

— А де картини з твоїм благословенням? 

Я зціпив губи. 

— Згоріла.