Глава 6. Справедливість

Харлін потопав у дощі. Злива, яка почалася ще глибокої ночі, не вщухала й на світанку. Вулиці були порожні, калюжі розтікалися, мов темні дзеркала, а небо тиснуло свинцевими хмарами. Місто здавалося зануреним у власну печаль — ніби саме воно оплакувало Сару та Джулію.

Майк Картер не зімкнув очей жодної хвилини. У голові він по сотому разу перегортав усі факти, розкладав по поличках докази, сумніви й зачіпки. І тільки тепер, після вчорашньої пізньої розмови з Дженною, після її шокуючого зізнання про кулон із ім’ям Джеймса, в нього нарешті вимальовувалася чітка картина. Вперше за тижні він відчув: відповідь близько.

Поглянувши у дзеркало, Майк побачив утомлене, похмуре обличчя. Але в очах загорівся холодний вогонь прокурора, який звик доводити справи до кінця.

Він вийшов з авто й підійшов до будівлі слідчого управління. На сходах зустрів Дейла Пота й молодого поліцейського Зака — вони обоє ховалися під одною парасолькою.
 

— Нарешті, — буркнув Дейл, потираючи шию. — Сподіваюся, ти маєш гарні новини, бо цей дощ скоро зальє  нас разом із нашими доказами.

— Є дещо важливе, — відповів Майк, і його голос був тихим, але твердим. — Думаю, я знаю, хто стоїть за всім цим.
 

Не встиг він закінчити, як у кишені завібрував телефон. Екран світився її ім’ям — Дженна. Серце стиснулося, він відчув незрозумілу тривогу. Повідомлення було коротким, але кожне слово різало, немов лезо:
 

«Я більше не можу шукати вбивцю. У мене немає сил. Я їду геть. Ти став мені дорогим, Майку, але бути разом ми не можемо».

Майк завмер, тримаючи телефон у руці. Злива барабанила по сходах, а всередині в нього розгорялася інша буря — злість на вбивцю, біль від її рішень і страх втратити Дженну остаточно.
 

— Щось сталося? — насторожено запитав Дейл.

Майк підняв голову, стискаючи телефон так, ніби той міг дати відповіді на всі питання.
 

— Так, — сказав він глухо. — Сталося. І тепер у нас менше часу, ніж я думав.

-Треба негайно їхати до будинку родини Стоун.- відказав прокурор , можливо Дженна в небезпеці.

Майк з комісаром негайно поквапилися до автівки,вони вмикнули тривогу , щоб доїхати повз затори .

Майк знав, що після телефонної розмови з Дженною, де вони обговорювали вбивцю , вона не могла прийняти таке рішення.

Майк стискав кермо так, що пальці біліли. Його думки кружляли навколо лише одного: це повідомлення не могло бути від неї. Він чув голос Дженни кілька годин тому, чітко пам’ятав кожне слово. Вона плакала, але водночас говорила про плани, про те, як вони разом підуть у парк, коли справа закінчиться. Вона казала, що хоче справедливості заради Сари, і що не зупиниться, навіть якщо їй важко дихати від болю.

Дженна Стоун була жінкою, яка не відступала. Навіть у найгірші моменти вона залишалася цілеспрямованою, здатною йти попри страх і сумніви. Майк бачив у ній щось незламне — силу, яку вона часто приховувала за своєю ніжністю й тривогами. І саме тому він знав: такі слова, написані в повідомленні, не належали їй.
 

— Вона не писала цього, — тихо промовив Майк, але його голос тремтів від напруги. — Це не її стиль, не її думки. Її зламали б, але вона б ніколи сама не відмовилась від пошуку.
 

Дейл кинув на нього короткий погляд. — Думаєш, хтось узяв її телефон?

— Я впевнений, — відповів Майк. — Вона говорила про майбутнє, навіть крізь сльози. Це повідомлення — як вирок. А Дженна не та, хто добровільно підписує вироки.

Автівка мчала крізь зливу, і кожна секунда розтягувалася вічністю. У голові Майка крутилося тільки одне: тільки б не запізнитися.
 

Прокурор та комісар вже підʼїхали до будинку Стоун, але двері були зачинені.Дейл всім тілом зі швидкістю відкрив їх. Коли вони зайшли то побачили, як Руна Стоун лежить, ледь дихаючи на підлозі, здавалося кожна хвилина важлива для порятунку.

Дейл нахилився до жінки, перевіряючи пульс.

— Слабкий… ледве тримається, — сказав він різко. — Майку, швидше, викликай швидку!

Майк уже тримав телефон біля вуха, голос його лунав напружено:
 

— Жінка, передозування ліків! Вулиця Бірджиа, будинок Стоунів! Вона ледве дихає! Швидше!

Дощ гучно бив у вікна, ніби відмірюючи секунди. Майк кинувся на кухню й миттю повернувся зі склянкою води та рушником. Дейл тим часом обережно підклав Руні під голову подушку. Її губи були бліді, рухи — судомні.

— Тримайтеся, Руна, — тихо сказав він, хоча знав, що вона навряд чи чує.

У дверях пролунав гуркіт — це вбігли медики. Вони швидко розклали сумки, один став на коліна біля Руни, інший відсунув Майка вбік. Вони надали медичну допомогу.

— Дихає нестабільно, але ще можна витягнути, — констатував один із них.
 

Дейл стиснув кулаки, але в голосі прозвучала надія:

— Вона житиме?

— Якщо зараз доправимо в лікарню, так, — відповів лікар коротко. — Хто підмішав таку дозу ліків, хотів убити. Це не випадковість.
 

— Дженни тут нема… — промовив прокурор глухо. — Її викрали, поки мама була беззахисною.

Дейл важко зітхнув і глянув на порожні сходи, що вели нагору, на зім’яту підлогу, на порожній дім.

— Це вже війна, Майку, — сказав він твердо. — І ми мусимо виграти її швидше, ніж він зробить наступний крок.

Руну Стоун забрали до лікарні. Майк Картер та Дейл Потт швидко взялися відстежувати де останній раз було помічено звʼязок з телефоном Дженни. Дистанційно їм допомагало все слідче управління Харліну .

Дейл схилився над екраном. Мапа , що надіслала Лейла - ще одна поліцейська з департаменту «Кібербезпеки» світилася зеленими й червоними точками.

— Останній сигнал… ось, — його пальці різко зупинилися. — Це за містом, старий промисловий склад біля дороги на вулиці Лейсана . Сигнал обірвався кілька годин тому, але схоже, що телефон досі там.

— Склад? — Майк прищулив очі. — Ідеальне місце, щоб ховати когось. Дощ заглушує звуки, а камер поблизу немає.