Глава 9. Печера Чорного Вогню Наураву

Ніель з Феанором і його владним дядьком – володарем Тайвуорі – довго обмірковували варіанти проникнення до печери. На її питання, чи не могло бути так, що книгу вже звідти забрали, Лайремі запевнив, що тоді спрацював би артефакт в його кабінеті, котрий відповідає за непорушність захисту книги. Але кристал мовчав з часів його предків, що колись запечатали печеру.

Зрештою, дійшли згоди, що безпечніше буде підлетіти з протилежного боку скелі, й Ніель спробує прокласти шлях через тріщини в кам’яній породі. Якщо її закляття-пошуковик зможе дістатись печери таким чином, то вона проникне туди, оминаючи всі пастки.

– Пастка може виявитись в самій печері, – наголосив володар.

– Припускаю це, – кивнула дівчина, намагаючись зберігати зовнішній спокій, хоча й усвідомлювала, що може не повернутись звідти. – Буду уважною. Все одно інших варіантів нема. Зі входу – так само пастки й на додачу можуть влаштувати засідку. Тому, найкращим варіантом буде – проникнути до печери шляхами ілюзійників.

– В будь-якому випадку з вами підуть воїни, – підсумував Лайремі. – Я не можу допустити подібного ризику: надто багато кинуто на ваги перемоги. А ілюзійників такого рівня, як ви, дьєро Ніель, поки що не знайшли.

У відповідь дівчина невдоволено поморщилась, оскільки останні слова пролунали досить двозначно. Виходило, що, якби знайшовся хтось не менш вправний, аніж вона, то нею можна було б спокійно ризикувати. Такий собі комплімент: на рівні неприкритого цинізму. Й тепер її совість взагалі змовкла, погодившись, що неузгоджене з володарем Тайвуорі відхилення у плані – цілком законна компенсація за таке споживче ставлення до Ніель.

До Міжсвіття вони вирушили вночі. Для Фаронгіла це не мало ніякого значення: день чи ніч. Він орієнтувався інакше, хоч у звичному просторі, хоч між світами. Портал пройшли якомога далі від печери, щоб їх напевне не засікли. Проте, Ніель довелось прикрити фрегат ілюзією, щоб вже гарантовано підійти непомітними. Дякувати, заради цього її спорядили цілою купою підсилюючих артефактів на всі випадки життя, тому проблем з маскуванням не було: якби хто й ковзнув по кораблю поглядом, то не звернув би уваги на якусь розпливчасту нічну тінь.

Феанор підвів фрегат максимально близько до скелі. На жаль, вона була повністю прямовисною й зачепитись хоч на якому уступі не було можливо. Для Ніель міцно закріпили трап, впершись ним у кам’яну стіну: щоб знайти шлях крізь камінь, їй потрібно було його торкатись.

Тримаючись за мотузяні поручні, дівчина ступила на дерев’яний трап й натиснула на нього ногою: начебто не хилитався. В спину долинуло насмішкувате покашлювання Феанора:

– Боїшся, що в мене знайдуться причини тебе скинути?

– Боюся лиш чужої безвідповідальності, – не приховуючи сарказму, кинула через плече Ніель.

– Я бачу, ти таки хочеш, щоб ця причина з’явилась, – з’їдучив капітан, підходячи до неї ближче. – Тобі допомогти?

– Звалитись? – пирхнула вона.

– А є за що тебе скинути?

– Пошукай! – озирнувшись, вона хижо осміхнулась. – Повернусь – розповіси.

– Головне – повернись, – торкнула її за плече Ґріана, що підійшла слідом за ним. – Може, я все ж піду з тобою?

– Ні! – мотнула головою дівчина. – Я звикла працювати наодинці. Мене буде відволікати твоя присутність і я почну робити помилки.

– А як же ти людей рятувала?! – хмикнула та. – Вони тобі не заважали?

– Якраз ні, – глузливо морщачи носа, сміхотнула Ніель. – Основну роботу я робила до того, як діставалась до них, поки вони «насолоджувались» ілюзіями. А, коли до них доходило, куди вони вляпались, то ставали дуже слухняними. І зараз я теж віддам перевагу – зробити основну роботу самостійно, – вдячно стиснувши долоню подруги, дівчина спритно крутнулась й рушила до скелі.

Кам’яна поверхня була жорсткою й неприємно холодила долоні. Ніель випустила з руки закляття-пошуковик й чекала, поки воно відшукає щілину. Чекати довелось недовго, й закляття, сяйнувши блакитною іскрою, зникло в якійсь шпарині.

Заплющивши очі, дівчина спостерігала за його шляхом, котрий постійно підсвічувався спалахами блакитного світла. Закляття довго нишпорило породою, періодично залітаючи до глухого кута, повертаючись назад й вирушаючи новою щілиною. Але, поки все, що бачила Ніель – це був суцільний камінь. З подекуди тріщинами й навіть невеличкими пустотами, але печера не траплялась.

Дівчина додала закляття-пластуна, причепивши до нього живий вогонь для підсилення. Пошуковик вповільнився на короткий час, але підживившись вогнем, рвонув ще швидше й за кілька хвилин вивалився у якесь приміщення. Повноцінно роздивитись його Ніель не могла – закляття не надавало такої можливості. Бачила лиш нечіткі обриси чогось у центрі, й змогла перевірити місце під стіною, звідки й вистрибнуло закляття, впевнившись, що хоча б в цьому місці пастки нема. Залишилось прокласти шлях, чим вона й зайнялась.  

Закляття прокладеного шляху за своєю дією було схожим на створення порталу, але тільки в межах одного світу, й потрапити в місце, де вона ніколи не була, Ніель могла лиш за умови, що до нього дотягнеться закляття-пошуковик. А на це був потрібен час й відсутність суцільних перепон. На щастя, в скелястій породі знайшлись тріщини.

Кілька хвилин й Ніель вже роззиралась у печері. Запускати тут світлові сфери їй не хотілось, тому просто використала закляття магічного бачення. Печера була достатньо просторою й пустою, на перший погляд. Лиш в центрі знаходився кам’яний постамент з якоюсь аркою над ним й фіолетовою зіркою, що зависла у повітрі. Саме там й знаходилась книга. Але, придивившись, дівчина помітила ще й артефакти утримування в покорі, котрі були вбудовані у стіни, і їх було багато.

Фоліант був чималеньким й від нього аж віяло силою. Схоже, сутність в ньому не слабенька. Чи втримає її в покорі те закляття, що нанесла Карсанна? Та зараз важливішим було виявити наявність пасток, чим Ніель й зайнялась.